7 Розділ

І від цієї думки щось у грудях стиснулося, мов хтось вліз всередину й схопив серце долонею. Але я це відкинув. Грубо, як кидають непотрібний папір у кошик.

Мене не хвилює, що з нею буде. Хоч помре — мені все одно. Хоч упаде з даху. Хоч вибіжить під машину. Це не моя справа. Я не повинен відчувати нічого, крім роздратування. Вона — просто дівчина. Просто обов’язок, який я на себе взяв через помилку. Через спогад. Через те, що на секунду її очі нагадали мені Марен, коли я стояв у тому чортовому кабінеті й підписував документи.

Я пройшов кухнею, почав збирати розбиті тарілки. К чорту. Нехай сидить у своїй кімнаті. Нехай ридає, кричить, ламає все, що хоче.

Мені байдуже.

— Ти сама винна, Адель, — пробурмотів я вголос, хоча її поруч не було. — Сама.

І все ж… Я прислухався. Чи не плаче вона там?  Чи не дихає занадто швидко?  Чи не падає на підлогу від болю? Тиша. Тільки тиша. Добре. Як хоче.

Я поїхав до університету раніше, ніж зазвичай. Хотів — чи не хотів — але змусив себе не думати про ранішнє. Розбитий посуд. Кров на її пальцях. Її крик. Викинув це з голови ще на трасі.

Перші дві пари були в інших груп. Фізика, біс її забери, — логіка, формули, рівняння. Тут усе просто. На відміну від людей.

— Формула повного опору не виводиться гаданням, Мартін, — сухо кинув я, коли студент мружився на дошку, як сліпець.
— Але я думав… — почав він.
— Ось у цьому ваша проблема. Ви думаєте, а не рахуєте. Ланцюжок послідовний чи паралельний?
— Ем… паралельний?
— Ні. І якщо ви цього не бачите, то не бачите навіть елементарної схеми. Сідайте.

Пара проходила швидко, наскільки може проходити день, коли всередині тебе сидить роздратування, що їсть тебе зсередини. Я намагався не думати про те, чи прийде вона сьогодні. Чорт.

Коли продзвенів дзвінок до наступної пари, я стояв біля столу, гортав журнал так само холодно, як завжди. Студенти заходили. Її не було. Одна хвилина. Дві. П’ять.

Я вже збирався ставити “пропуск”… коли двері різко відчинилися. І вона зайшла. Запізнилася. З піднятою головою. І з пластиром на руці. Мовчки підійшла ближче до першого ряду. Я зустрів її погляд. Вона не відвернулася.

— Чому запізнилися? — голос мій звучав рівно, надто рівно.
Ніхто з студентів і бровою не повів — вони звикли, що я говорю як ніж по склу.

Вона вдихнула й спокійно сказала:

— Один придурок порізав мені руку.