6 Розділ

Так ось що вона ненавидить. Не мене. Принаймні не тільки мене. Волю. Яку я в неї забрав.

— Якщо хочеш піти, то йди,— прошипів я. — Хто тебе тримає?

Вона вибухнула ще сильніше, очі блищали від сліз, але це були не слабкі сльози. Це була лють.

— Ти! Ти тримаєш! — і вона замахнулась.
Я не повірив, поки не відчув. Ляпас. Голова відкинулась убік. Щока випекла жаром. На мить я просто стояв, дивлячись у підлогу.

Я повільно підняв руку до лиця. Її пальці залишили червоний слід — гарячий, живий. Я провів пальцями по щоці… і побачив кров.

Я завмер. Від мене? Провів ще раз. Ні. Це не моя. Я підняв очі на неї. Адель дихала швидко, рот трохи тремтів — від люті, не від страху. А тоді я побачив її руку. На долоні — тонка смуга порізу. Кров вже стікала на зап’ястя. Щось у грудях защеміло так сильно, що я ледве вдихнув.  Я схопив її за зап’ястя — інстинктивно, різко.

— Ти… — голос зірвався. — Ти порізалась.

Вона глянула на свою руку так, ніби побачила вперше.  А потім — на мене. І в її очах уперше за весь час не було злості.  Тільки біль.  Справжній. Мене пройняло холодом.

— От, чорт, Адель… — я сказав тихіше, ніж хотів. — Дай руку.

А вона стояла, бліда, дихала уривчасто. Вона вирвала руку так різко, ніби я обпік її. Очі — блискучі, наповнені сльозами, але вона так завжди робить: плаче, коли злиться. І це чомусь мене бісить ще більше.

— Іди до біса, Дарроу, — прошипіла вона, тремтячими пальцями витираючи кров. — Відчепись від мене.

І втекла у свою кімнату, грюкнувши дверима так, що стіни здригнулися. На секунду я просто стояв. Заціпенів. Наче мене вдарили не долонею, а цеглиною по скроні. Потім я вдихнув. Раз. Два.

Ну як хоче. Пішла вона. То й добре. Я не збираюся стелитися перед нею. Не збираюся бігати за нею, благати, вимолювати щось. Не моя роль. Не моє життя. І вона — не Марен.

Не Марен.