5 Розділ

Я не люблю її присутність. Не люблю, як вона пахне — цією дурними полуничними духами, що вже тиждень стоїть у ванній. Не люблю її очі — блакитні, такі самі, як у Марен, але не такі. Надто живі. Надто сильні. Не люблю її веснянки — хоча вони і гарні, іноді я міг це визнати. Не люблю її сміх — бо він ламає тишу, яку я будував роками. Не люблю її голос — бо він змушує мене відповідати. Не люблю її впертість — бо вона може зруйнувати все.

А найбільше я не люблю те, що всередині щось рухається, коли вона поруч.

— Існуй на здоров’я, — видихнув я важко, майже торкаючись її чола.

Вона здригнулася на секунду — і це була єдина моя перемога за цей ранок. Я відвернувся різко, наче вона могла обпекти.тЯ взяв її з притулку, бо шукав спокій. А замість цього отримав її — дівчину, яка мені чужа, але чомусь страшенно впливала на мене.

Я не хочу її любити. І тому ненавиджу.

Вона відступила назад — всього на півкроку. А я пішов уперед. Не тому, що хотів налякати. Ні. Бо не міг зупинитися. Бо щось у мені вимагало, щоб вона дивилась саме на мене, а не крізь мене.

Ми стояли так близько, що я відчував її подих. Солодкий. Гарячий. Мене це лютило.

Мої руки тремтіли, від стримування, від того, що я не мав права навіть доторкнутись до неї, хоч інстинкт казав — схопи, притисни, зупини.

— Адель… — видихнув, але вона різко відвернулася.

Потім вона різко схопила тарілку, в яку планувала покласти сендвіч і кинула на підлогу, так що фарфор розлетівся по підлозі з гучним дзенькотом. 

— Ти тримаєш мене тут, як в’язня! — закричала вона, і голос зірвався так, що мене вдарило по вухах. — Я ненавидже це! Ненавиджу тебе! Ненавиджу, що ти вирішив як мені жити!

Я стояв, мов укопаний. Сніданком клянусь — я не очікував цього. Вона майже ніколи не кричала на мене. Ніколи не дозволяла собі таке. А зараз…