Пролог

Каспіан Дарроу ніколи не ходив до притулків без причини. Але того лютневого ранку він стояв під старими дверима, які постійно скрипіли від вітру, і не знав, для чого взагалі сюди прийшов. Можливо, тому що життя надто швидко наповнилося тишею. Можливо, тому що йому потрібно було хоч щось, що не нагадувало про порожнечу вдома. Про сестру.

Про те, що він не встиг її врятувати.

Усередині пахло старими книгами, ліками. Волонтери роздавали одяг, хтось наливав чай. Каспіан не вписувався у цю картину — занадто холодний, зібраний, у чорному пальто й темному шарфі.

Його увагу притягнув рух біля підвіконня. Дівчина років вісімнадцяти сиділа, підібравши ноги, і намагалася пришити ґудзик до кофти. Ніяк не виходило. Нитка весь час губилась у пальцях. Вона підняла голову.

Та сама форма очей. Той самий вигин брів. Те саме волосся, яке спадало на щоки так, як спадало в Марен, коли вона сміялась. Серце стиснуло так різко, що він майже зітхнув уголос.

Дівчина помітила його погляд, трохи напружилась, але не відвела очей. Ніби боялась, ніби чекала чогось. Ніби звикла, що люди приходять — і йдуть.

— Як тебе звати? — тихо запитав він.

— Адель, — вона ледь усміхнулась. Але усмішка була втомлена. Захисна.

Її погляд був дорослішим за неї саму. Самотнім. Холодним. Занадто схожим на його власний.

Саме тоді він і вирішив. Подарувати їй дах над головою. Допомогти стати на ноги. Дати шанс, якого ніхто не дав його сестрі. Він навіть уявити не міг, що ця дівчина стане штормом, який переверне його життя. Він думав, що бере під опіку тишу. А отримав бурю.

Спершу це були просто прохання.
«Не лягай пізно».
«Поїж нормально».
«Не залишай посуд».

Потім — правила. Потім — накази, бо вона не слухалась, відверталась, робила все по-своєму, з тою впертістю, від якої він втрачав спокій.

Щоб хоч якось допомогти їй фінансово, він перевів це у “роботу з проживанням”:
домашні справи, графік, чіткі межі.
І хоч вона бурчала, кидала йому гострі репліки і раз по раз робила все навпаки — вона залишалась в його домі.

Він влаштував Адель в університет. Купував їй книги, техніку, те, що вона ніколи не просила. Вона сперечалася, називала його занадто суворим, неправильним, “залізним”, але ніколи не йшла.

Каспіан думав, що рятує її. Він ще не знав: саме вона врятує його.