Розділ 1

Коли Северин Левицький прокинувся, найгірше з ним уже сталося. Сам він про це ще не знав. Щось шорстке провело по кінчику його носа. Северин скривився, відвернув голову й спробував сховати обличчя в подушку, не розплющуючи очей. Матрац ледь помітно прогнувся біля плеча, тепле дихання торкнулося щоки, а за мить шорсткий язик пройшовся вже по ній.
— Графіте, припини.
На кілька секунд запала тиша. Северин почав провалюватись назад у сон, коли на груди м’яко лягла лапа. За нею друга.
— Ну серйозно...
Він розплющив очі й побачив просто над собою чорну котячу морду. Кіт сидів у нього на грудях і дивився так близько, що Северин міг розгледіти окремі вібриси, темну облямівку навколо зіниць і тонкі зеленаві прожилки в жовтих очах. На мить вони просто дивилися один на одного.
— Ти переміг. Задоволений?
Кіт повільно моргнув. Северин обхопив його обома руками, зняв із себе й посадив поруч на ковдру. Той не пручався, лише переступив лапами, влаштовуючись зручніше. Северин машинально провів долонею по чорній спині, почухав кота за вухом і вже збирався знову впасти  на подушку, коли рука зупинилася. Він повернув голову. Кіт муркотів під його долонею.
Северин насупився й придивився до нього уважніше. Чорний, великий, із кількома білими волосинками під підборіддям. Нічого знайомого. Він перебрав у пам’яті котів друзів, сусідів, знайомих, випадкових дворових нахаб, яких колись годував чи гладив. Цього серед них не було.
— Стривай... — Кіт підвів на нього очі. Северин прибрав руку. — Я тебе знаю?
Питання прозвучало настільки безглуздо, що він мимоволі пирхнув. Кіт, очевидно, теж не вважав його вартим відповіді: опустив голову й заходився вилизувати передню лапу.  Ім’я тим часом нікуди не поділося.
Графіт.
Северин якимось чином знав, що цього кота звати Графіт. Не припускав, не придумав щойно, не вирішив, що ім’я йому пасує. Знав. Так само просто й безпосередньо, як знав, що за вікном ранок або що холодне буде холодним, якщо до нього торкнутися.  Але жодного спогаду, пов’язаного з цим ім’ям, не було.
— Графіт, — повторив він уголос.
Котяче вухо сіпнулося на звук.
— Ага. Отже, принаймні тут я не помилився.
Северин провів долонею по обличчю, проганяючи залишки сну, й лише тепер помітив, що світло падає не з того боку.  Він повільно опустив руку. Стеля над ним була чужа. Не та біла рівна площина, яку він звик бачити, прокидаючись удома. Тут через стелю проходила темна дерев’яна балка, на якій сонце підкреслило дрібні тріщини й нерівності деревини. Біля самого кута між балкою та стіною висіла тонка павутина. Северин затримав на ній погляд, ніби ця незначна деталь могла раптом пояснити все інше. Не пояснила. Він повільно сів у ліжку.
Кімната теж була незнайома. Сонячне світло проходило крізь тонкі фіранки й лежало на дерев’яній підлозі широкими світлими смугами. Біля стіни стояла шафа, поруч невисокий комод; на спинку крісла була недбало перекинута сорочка. Усе виглядало звичайним, обжитим і дивним саме через свою звичайність. Жодних білих лікарняних стін, запаху антисептика чи рівного писку апаратури. Жодної очевидної причини, чому він мав прокинутись саме тут.
Северин кілька секунд сидів нерухомо, намагаючись дочекатися того простого впізнавання, яке іноді приходить після різкого пробудження в незнайомому місці. Готель. Чужа квартира. Будинок знайомих. Щось, про що він просто забув спросоння. Впізнавання не прийшло.
— Так, — тихо сказав він.
Графіт тим часом закінчив із однією лапою й узявся за другу. Северин озирнувся ще раз, тепер уважніше. Він не пам’ятав цієї кімнати. Не пам’ятав цього ліжка, фіранок, шафи, крісла. Не пам’ятав, щоб приїздив кудись, де міг би заснути в такому місці. Найгірше було навіть не це, а те, що він не міг одразу пригадати моменту, який мав би пояснити, як тут опинився. Він спробував ухопитися за останній чіткий спогад, але думка зісковзнула кудись убік. Не провал у пам’яті, не темрява, не порожнеча. Радше безладна купа речей, жодна з яких не погоджувалася назватися останньою. Северин насупився. До цього питання доведеться повернутися. Він знову подивився на кота. Той уже вмостився на ковдрі, підібгавши передні лапи, і мав вигляд істоти, яку становище Северина не турбувало анітрохи.
— Тобто ти, значить, Графіт. — констатував він.
Кіт примружився.
— А я, значить, біс знає де.
Цього разу Графіт навіть не поворухнув вухом. Северин відкинув ковдру й спустив ноги з ліжка. Рух був настільки звичним, що рука сама потягнулася праворуч, до підлоги. Ковінька лежала там. Темне дерево, потерте там, де роками лягала долоня. Кілька подряпин на стрижні, гумовий наконечник унизу, знайомий вигин ручки. Серед усіх чужих речей вона була першою, яку Северин упізнав без жодного сумніву. Він уже простягнув по неї руку, коли зупинився. Кілька секунд Северин так і сидів, трохи нахилившись убік, із витягнутою рукою. Щось було не так. Він повільно випростався. Подивився на ліву ногу. Поворушив ступнею. Зігнув коліно. Біль не прийшов. Северин почекав, ніби той просто запізнювався.
Зазвичай біль не потребував запрошення. Був поруч від самого пробудження, інколи тихий і терпимий, інколи настільки настирливий, що визначав увесь день наперед. Северин давно перестав щоранку перевіряти, чи досі він є. Людина взагалі дивовижно швидко звикає до речей, до яких, здавалося б, звикнути неможливо. А тепер його не було. Северин випростав ногу. Повільно зігнув знову.
Нічого.
Він натиснув пальцями трохи нижче коліна, потім провів долонею вниз. Шкіра відчувалася на дотик. М’язи слухалися. Нога була його, жива, тепла й абсолютно байдужа до того, що з нею щойно відбувалося щось неможливе. Северин глянув на ковіньку. Потім знову на ногу.
— Ну добре.
Він поставив обидві ступні на підлогу.  Тіло відреагувало раніше за думку. Права нога напружилася, готуючись прийняти більшу частину ваги, корпус ледь подався вбік, а рука знову сіпнулася до ковіньки. Роки повторення перетворили цей рух на щось глибше за звичку. Северин навмисно залишив ковіньку стояти. Уперся долонями в край матраца й підвівся. Завмер. Права нога тримала його майже сама. Він повільно переніс вагу на ліву. Спочатку трохи. Потім більше. Ще. Зрештою став рівно на обидві ноги.
Нічого.
Северин затримав дихання. Переніс усю вагу на ліву.  Вона витримала. Не прострелило. Не потягнуло. Не змусило відразу шукати опору. Навіть страх болю, який тіло встигло приготувати заздалегідь, виявився зайвим. Він зробив крок. Зупинився. Другий. Ще один. На четвертому Северин уже не дивився під ноги. Дійшов до вікна, розвернувся й повернув до ліжка. Потім знову до вікна. Кімната була надто маленькою для цього безглуздого маршруту, але зараз він міг би ходити від стіни до стіни хоч до вечора. На третє коло Графіт підняв голову.
— Що? — Озвався Северин.
Кіт дивився.
— У мене тут, між іншим, подія.
Графіт позіхнув так широко, що на мить став суцільною пащею, а тоді поклав голову назад на лапи.
— Ага. Дякую за підтримку. — Северин усміхнувся й пішов далі. 
На наступному кроці пришвидшився. Ще на одному. Відстані не вистачало навіть для нормального розгону, але на якусь мить у рух повернулося те давно забуте відчуття, коли не треба заздалегідь домовлятися з власним тілом про кожен наступний метр. Він зупинився біля стіни. Присів. Обережно, лише трохи. Підвівся. Присів ще раз, тепер нижче. Коліно зігнулося без протесту. Северин випростався й засміявся. Цього разу по-справжньому.
— Матінко рідна!
Він провів обома руками по волоссю й озирнувся, ніби кімната мала підтвердити, що це справді відбувається. Хотілося зробити щось іще. Підстрибнути. Побігти. Спуститися сходами через дві сходинки, якщо за дверима взагалі були сходи. Перевірити все, що останні роки автоматично потрапляло до категорії «не варто». Северин підстрибнув. Невисоко, майже смішно. Приземлився на обидві ноги і завмер.
Нічого.
Він підстрибнув ще раз.
— Дідько!
Сміх повернувся. На кілька секунд Северин забув про чужу кімнату. Про Графіта, якого ніколи раніше не бачив. Про те, що не пам'ятає, як тут опинився. Усе це відступило перед одним простим, майже непристойно великим фактом. Він міг ходити. Без ковіньки. Без болю. Просто взяти й піти. Северин заплющив очі й повільно видихнув. Радість прийшла першою. Чистою, безглуздою і такою сильною, що він не став її стримувати. А потім прийшло питання. Він розплющив очі. Подивився на ковіньку. Вона й досі стояла біля ліжка, саме там, де мала стояти, якби сьогоднішній ранок був звичайним. Северин підійшов до неї, але не взяв. Якщо нога здорова, навіщо тут ковінька? Він повільно перевів погляд на незнайому кімнату.
Радість нікуди не зникла. Просто тепер поруч із нею з'явився страх. Що ж, одне диво на ранок він уже мав. Залишалося з'ясувати, яким побитом його занесло сюди. Северин почав із найпростішого: обійшов кімнату. Тепер, коли не треба було рахувати кожен крок, вона здалася зовсім невеликою. Ліжко займало чи не третину простору. Навпроти стояла стара шафа, темна від часу, але доглянута; латунна ручка на дверцятах була відполірована долонями до тьмяного блиску. Біля вікна тулилося крісло з високою спинкою, а поряд стояв невеликий дерев'яний столик. Нічого надзвичайного. Саме це й непокоїло.
Якби він прокинувся в підвалі, на лікарняному ліжку, чи, боронь Боже, посеред якогось лісу, принаймні було б зрозуміло, з якого боку починати панікувати. А ця кімната не пропонувала навіть такої люб'язності. Вона була затишною, чистою і цілком байдужою до того, що її мешканець не мав зеленого поняття, як тут опинився. На спинці крісла висіла сорочка. Северин зняв її. Його розмір. Він оглянув комір, манжети, кишені, навіть зазирнув на ярлик, ніби виробник одягу міг залишити там пояснювальну записку.
Нічого.
Сорочка була не нова. Тканина трохи пом'якшала від прання, на одному ґудзику виднілася подряпина. Северин не пам'ятав цієї речі, але вона сиділа на ньому так, наче її шили за його міркою.
— Чим далі в ліс…
Графіт розплющив одне око.
— Не підслуховуй.
Око заплющилося. Северин повісив сорочку назад і підійшов до шафи. За дверцятами висів одяг. Не багато, але достатньо, щоб це вже не скидалося на випадковий набір для гостя: кілька сорочок, штани, светри, темне пальто. На нижній полиці лежали складені футболки. Поруч стояла пара черевиків. Северин провів пальцями по рукаву пальта. Жодної речі він не впізнавав. І майже кожну міг би обрати сам. Від цього зробилося не по собі.
Чуже житло, наповнене чужими речами, було б зрозумілим. Своє житло зі своїми речами теж. Але ця кімната зависла десь між двома простими відповідями: Северин ніколи її не бачив, проте хтось облаштував її з таким знанням його смаків, наче роками жив у нього в голові. Він зачинив шафу.
— Гаразд. Припустімо, мене сюди привезли.
Версія була кепська, але принаймні земна. Хтось знайшов його непритомним. Лікарня відпадала, зате міг бути приватний будинок. Знайомі знайомих. Якась надзвичайна ситуація. Провал у пам'яті після травми чи ліків. Северин одразу знайшов у цій версії з пів десятка дірок. Передусім нога. Він подивився на неї.
— Авжеж.
Якщо медицина навчилася за одну ніч робити таке, варто було б принаймні поставити поруч табличку з прізвищем генія. Северин підійшов до комода. У верхній шухляді лежали звичайні дрібниці: гребінець, ножиці, нитки, кілька ручок, коробочка сірників. Нижче була білизна. Ще нижче він знайшов складені рушники. Усе мало вигляд не приготованого для гостя, а давно вжитого побуту. Наче він тут жив. Ця думка йому не сподобалася. Северин зачинив останню шухляду трохи різкіше, ніж збирався.
Графіт знову розплющив очі.
— Що? Я тут не живу.
Кіт позіхнув.
— Принаймні один із нас у цьому впевнений.
Северин повернувся до вікна. Тепер він дозволив собі роздивитися те, що було за ним, уважніше. Безпосередньо під вікном ріс кущ бузку. Далі починався сад: кілька старих яблунь, груша, смуга городу за невисокою огорожею. Між деревами трава сріблилася росою. За парканом пролягала вузька вулиця, а по той бік стояли будинки, не однакові й не нові, з садами, хвіртками, димарями й різними дахами. Один був укритий черепицею, інший темним шифером, третій мав високу мансарду. Над ними здіймалася дзвіниця. Ще далі місто розчинялося в зелені, а за нею темнів ліс. Северин сперся долонями на підвіконня. Місце було гарне. Не листівково гарне. Тут не було нічого показного. Просто старе містечко в ясний ранок, трохи сонне, трохи заросле, зі своїми садами й дахами.
Він міг би тут жити. Думка виникла сама, і Северин одразу насупився.
— От тільки цього ще бракувало.
Бо він не знав, де це «тут». Северин відчинив вікно. Прохолодне повітря ввійшло до кімнати разом із запахом мокрої трави, землі й деревного диму. Десь неподалік дзенькнуло відро. На сусідньому подвір'ї хтось кашлянув. За кілька секунд грюкнула хвіртка. Отже, тут є люди. Це трохи заспокоювало.
Северин уже хотів гукнути когось із вікна, але передумав. Стояти на другому поверсі невідомого будинку й волати до незнайомців: «Перепрошую, а де я?» було способом отримати відповідь, але не обов'язково репутацію, з якою хотілося б потім жити. Спочатку варто оглянути будинок. Він відійшов від вікна й тільки тепер помітив невелике дзеркало на внутрішньому боці дверцят шафи. Северин зупинився. Відображення теж зупинилося. Кілька секунд він дивився на самого себе. Обличчя було його. І водночас щось у ньому змінилося. Северин наблизився до дзеркала. Провів пальцями по щоці, нахилив голову, придивився до очей. Ні шрамів, яких не мало бути. Ні чужого обличчя. Нічого настільки очевидного, щоб можна було назвати одним словом.
Просто виглядав він… Северин пошукав точне визначення. Відпочилим. Не молодшим. Не красивішим. Не якоюсь вдосконаленою версією себе. Відпочилим. Наче тіло нарешті виспалося за всі роки, коли йому цього не дозволяли. Северин дивився на відображення ще кілька секунд.
— Ну й оказія.
Відображення, як і слід було чекати, нічого корисного не відповіло. За його спиною Графіт зістрибнув із ліжка. Северин озирнувся. Кіт потягнувся, неквапно пройшов кілька кроків і зупинився біля дверей. Не просився назовні. Не дивився на Северина. Просто сів і почав вилизувати плече. Северин усміхнувся.
— Принаймні ти поводишся так, ніби нічого не сталося.
Він підійшов до дверей. Цього разу Графіт не рушив за ним. Северин поклав долоню на клямку й на мить затримався. За дверима було тихо. Він натиснув. І вперше вийшов зі спальні.
За дверима виявився коридор. Северин постояв на порозі, озираючись. Праворуч він закінчувався невеликим вікном, ліворуч вів до сходів. Уздовж стіни тягнулася книжкова полиця, заставлена так щільно, що кілька томів лежали поверх інших. На підлозі простяглася вузька ткана доріжка, трохи збита біля самих сходів. Будинок мовчав. Не тією особливою тишею порожнього приміщення, де кожен крок відлунює від голих стін. Навпаки. Десь цокав годинник. За вікном перемовлялися горобці. Старе дерево тихо рипнуло під ногою Северина й відразу стихло. Він озирнувся на спальню. Графіт залишився там.
— Ну й сиди тут.
Жодної відповіді, звісно. Северин рушив праворуч. Перша ж ручка, за яку він узявся, відкрила двері до ванної.
Невелика кімната була облицьована світлою плиткою. Чавунна ванна на ніжках, умивальник, дзеркало в дерев'яній рамі, полиця з рушниками. На краю умивальника стояла зубна щітка. Одна. Северин узяв її двома пальцями. Не нова. Не запакована. Не залишена для гостя. Він поставив її назад. Поряд лежала бритва. На гачку висів халат, достатньо довгий для його зросту. У шафці за дзеркалом знайшлися зубна паста, мило, ножиці, пластирі, звичайні ліки від головного болю й ще кілька побутових дрібниць. Нічого, що могло б сказати, кому належить цей будинок. І водночас усе дедалі наполегливіше натякало, що належить він Северинові.
— Чортівня якась.
Він зачинив шафку. У дзеркалі на нього дивився все той самий підозріло відпочилий Северин Левицький.
Наступні двері вели до невеликої кімнати з письмовим столом. Северин затримався на порозі. Оце вже було цікавіше. Стіл стояв біля вікна. Не декоративний столик, за яким належало писати листи гусячим пером у світлі свічки, а великий, трохи пошарпаний робочий стіл із шухлядами. Поруч стояло крісло. На стіні висіла коркова дошка, поки що порожня. Біля іншої стіни здіймалися книжкові шафи. Северин зайшов. Провів долонею по стільниці. На ній не було ані паперів, ані ноутбука, ані недопитої чашки, ані бодай однієї ручки. Чисто. Надто чисто. Він висунув верхню шухляду. Порожня. Другу. Так само. У третій лежала пачка чистого паперу. Северин насупився.
Якщо спальня справляла враження кімнати, в якій він уже жив, то кабінет виглядав так, наче його підготували для роботи й чекали, коли він нарешті сяде. Від цієї думки захотілося зачинити двері. Натомість Северин підійшов до книжкових шаф. Тут чекала інша несподіванка. Книжки він знав. Не примірники. Назви.
На одній полиці стояли Коцюбинський, Кобилянська, Підмогильний, Домонтович. Нижче Северин побачив Франка, Лесю Українку, Нечуя-Левицького, кілька томів Грушевського. Далі починалася перекладна література: Борхес, Маркес, Еко, Толкін, Ле Ґуїн. Северин повільно пройшов уздовж полиць. Добір був дивний лише одним. Він міг бути його власним.
Северин витягнув навмання один том, погортав, повернув на місце. Інший. Ще один. Деякі видання він упізнавав, інших ніколи не мав. На полях не було його нотаток, між сторінками не траплялося старих квитків, чеків чи клаптиків паперу, якими він мав звичку замінювати закладки. Це була не його бібліотека. Це була бібліотека, яку він міг би зібрати. Різниця була невелика. І від того моторошна. Северин провів пальцем по корінцю «Міста» Підмогильного й тихо пирхнув.
— Дуже дотепно.
Підмогильний відповіді не дав. На нижній полиці він помітив кілька власних книжок. Ось тут Северин присів. Витягнув одну. На обкладинці стояло його ім'я. Северин Левицький. Він погортав сторінки. Текст був його. Видання теж знайоме, хоча саме цей примірник він навряд чи міг упізнати серед тисяч інших. Северин поставив книжку назад. Поряд стояли решта. Усі. Навіть та, яку він вважав найгіршою і за яку досі трохи соромився.
— Ну, без цього можна було обійтися.
Цього разу він усміхнувся. Усмішка швидко зникла. На полиці не було рукопису, над яким він працював останнім часом. Северин випростався. Ось вона. Перша річ у цьому будинку, якої тут мало бракувати саме йому. Він машинально подумав про ноутбук. Де він його залишив? Удома. Здається. Северин завмер.
«Здається» йому не сподобалося.
Він спробував пригадати. Ноутбук стояв на столі. Чи лежав біля ліжка? Він працював увечері чи тільки збирався? Коли востаннє відкривав файл? Спогади були, але поводилися дивно. Не зникли. Не розсипалися. Просто жоден не мав позначки «останній». Северин повільно поставив долоню на край столу. Він пам'ятав рукопис. Пам'ятав, що той не завершений. Пам'ятав кілька сцен, які хотів переписати. Пам'ятав нотатку в телефоні з ідеєю для фіналу. Пам'ятав обіцянку самому собі нарешті сісти й довести все до пуття. Але не пам'ятав, коли саме думав про це востаннє. Северин відійшов від столу. Ні. Поки що ні. Він вийшов із кабінету й рушив до сходів. Унизу будинок виявився більшим, ніж здавалося зі спальні. Передпокій, вітальня, ще одна кімната із зачиненими дверима. Северин відчинив їх і побачив комору.
У вітальні стояв диван, два крісла й низький столик. Біля стіни була ще одна книжкова шафа. На підвіконні росли вазони. Старий годинник у дерев'яному корпусі відмірював час із таким спокоєм, наче нічого надзвичайного сьогодні не сталося. Северин подивився на циферблат. Без чверті дев'ята. Дата? Телефона не було. Він озирнувся в пошуках календаря й не знайшов. Це вже починало дратувати. Наступні двері привели його нарешті на кухню.
— О. Хоч щось.
Кухня була просторою, з великим дерев'яним столом посередині. Уздовж стін тягнулися шафки, біля вікна стояла мийка. На плиті блищав металевий чайник. Северин підійшов до нього. Теплий. Він різко відсмикнув руку. Потім торкнувся ще раз. Чайник справді був теплий. Северин подивився на плиту. Вимкнена. На столі стояла чашка. Порожня. Поруч лежала ложка. Він повільно озирнув кухню.
— Є тут хто?
Будинок відповів цоканням годинника з вітальні.
— Перепрошую?
Тиша. Северин почекав. Ніхто не вийшов. Він зазирнув у коридор, потім повернувся на кухню. Теплий чайник залишався теплим. Северин потер долонею підборіддя. Можливо, господар будинку вийшов. Можливо, саме він і приніс сюди Северина. Можливо, за п'ять хвилин повернеться з хлібом і пояснить усе настільки просто, що Северинові стане соромно за власні підозри. Ця думка була приємною. Саме тому він їй не повірив. На кухонному столі не було записки. На дверях не висіло ключів. У передпокої Северин не бачив чужого взуття. А нагорі в шафі висів одяг його розміру, у ванній стояла одна зубна щітка, а в кабінеті чекали його книжки. Наче господар уже був удома. Северин сперся руками на стіл.
— От халепа.
Десь нагорі щось глухо стукнуло. Він різко підняв голову. За кілька секунд на сходах з'явився Графіт. Кіт спустився вниз, не поспішаючи, пройшов повз Северина й зник у коридорі. Северин провів його поглядом.
— А. Це ти.
З коридору не долинуло навіть чемного «няв». Северин знову подивився на теплий чайник. Потім на чашку. Потім на двері, що вели надвір. У будинку він не знайшов відповіді. Залишалося подивитися, що чекає за його межами. Северин уже взявся за клямку дверей, коли помітив ще одні дверцята збоку від передпокою. Вузькі, майже врівень зі стіною. Він відчинив їх радше за інерцією й завмер. На вішаку висіла його військова форма. Її Северин упізнав одразу.
Не просто таку саму. Свою. Знайомі потертості на тканині, шеврони, знаки розрізнення, дрібні сліди носіння, яких не помітиш, доки річ не прожила з тобою достатньо довго. Внизу стояли берці. Поруч лежав берет кольору оливи — ознака Сухопутних військ. Северин кілька секунд мовчки дивився на все це. Серед речей, які невідомо хто підібрав йому до смаку, форма була першою, що не потребувала жодних припущень. Вона належала йому до цього ранку. До цієї кімнати. До цього незрозумілого будинку. Він провів долонею по рукаву. Пальці самі знайшли знайому тканину, шов, край нашивки. Дивне відчуття: наче зустрів когось свого там, де зовсім не сподівався. На верхній полиці стояла невелика коробка. Северин дістав її й відкрив.
Нагороди. Він перебрав їх одну за одною, не виймаючи надовго. Метал холодив пальці. Кожна мала свою історію, своїх людей, місця й обставини, які не вміщалися ні в назву, ні в стрічку, ні в шматок металу. Северин знав, за що отримав кожну. І пам'ятав значно більше, ніж хотів би зараз пригадувати. Він закрив коробку й поставив назад. Форма залишилася висіти перед ним.
За роки вона встигла стати майже другою шкірою. Річчю, яку вдягаєш не замислюючись, разом із нею приймаючи посаду, обов'язки, правила, чужі очікування і власну відповідальність. Северин раптом усвідомив, що вперше за дуже довгий час нікуди не мусить поспішати в ній. Принаймні поки що. Він зняв із вішалки кітель, потримав у руках і повісив назад.
— Нехай висить.
Дверцята шафи зачинилися тихо. Северин постояв перед ними ще мить, а тоді глянув на вхідні двері. Сьогодні він вийде без форми. Уже біля дверей Северин глянув на своє взуття, потім знову на шафу й зітхнув. За мить берці вже були в нього в руках. З усієї військової амуніції саме їх він щиро вважав одним із небагатьох винаходів, які людство не мало жодної причини залишати виключно військовим.
— А ви підете зі мною.
Залишив взуття у передпокої. Двері відчинилися не одразу. Северин натиснув на клямку, потягнув на себе, тоді штовхнув і лише після цього помітив засув угорі.
— Авжеж.
Він відсунув його, і двері нарешті піддалися. Ранок увійшов до передпокою весь одразу. Пахло вологою землею, травою, димом і ще чимось терпко-солодким, чого Северин не зміг одразу розпізнати. Повітря було прохолодним, але сонце вже встигло нагріти дерев'яні дошки ґанку. Десь зовсім близько дзижчала бджола.
Северин переступив поріг. Ґанок був невисокий, на три сходинки, з дерев'яними поручнями й широким дашком. Уздовж стіни стояла лава. Біля неї лежала пара гумових чобіт, завеликих навіть для декоративної випадковості й цілком придатних для його ніг.
Він спустився на одну сходинку й зупинився. Потім на другу. І на третю. Без поручня. Северин озирнувся на двері, наче щойно спіймав власне тіло на чомусь забороненому. Сходи. Він піднявся назад. Раз, два, три. Спустився. Ще раз. На третій спробі перестрибнув останню сходинку й приземлився на обидві ноги. Жодного болю. Северин усміхнувся. У кімнаті він уже перевірив ногу достатньо, щоб повірити очам, але там було кілька метрів підлоги й чотири стіни. Тут перед ним лежав цілий сад. Він ступив на траву. Роса миттю промочила шкарпетки.
— От дурень.
Северин подивився на власні ноги й засміявся. Повертатися по взуття не захотілося. Трава була холодною. Не просто прохолодною, а такою, що за кілька кроків пальці почали мерзнути. Це відчуття чомусь потішило його ще більше.
Сад із вікна здавався меншим. За будинком він розгортався нерівним зеленим клаптем землі, де явно ніхто не намагався перемогти природу за допомогою лінійки. Старі яблуні росли там, де їм колись заманулося пустити коріння. Одна схилилася так низько, що під гілкою довелося пригнути голову. Біля паркану розрісся бузок. За ним темніли кущі смородини, а трохи далі Северин побачив малину. На яблунях уже зав'язувалися плоди. Він зірвав один зовсім маленький, покрутив між пальцями й відкусив. Одразу скривився.
— Кислятина.
Яблуко полетіло в траву. З-за кущів з вереском вискочив Графіт, і Северин здригнувся.
— А най тебе качка ко́пне!
Кіт зупинився біля недогризка, понюхав його й подивився на Северина з очевидним осудом.
— Сам спробуй.
Графіт не спробував. Северин озирнувся на будинок. Звідси той виглядав інакше: двоповерховий, старий, із високим дахом і світлими стінами. Частину фасаду обплітав виноград. На другому поверсі було відчинене вікно спальні, з якої Северин щойно вийшов. Трохи далі виднілося інше, мабуть, кабінету. Димар над дахом ледь помітно димів. Северин примружився. Димар. Він перевів погляд на кухонне вікно. Теплий чайник.
— Цікаво.
Отже, піч або котел працювали. Це пояснювало принаймні одну дрібницю. Щоправда, не пояснювало, хто їх розпалив. Северин вирішив поки що не множити сутності понад потребу. Вистачало вже наявних. Він обійшов будинок. З іншого боку знайшов невелику дровітню, а за нею стару господарську прибудову. Двері були незамкнені. Усередині стояли лопата, граблі, сапа, відра, кілька порожніх кошиків і цілий набір іншого реманенту, існування якого переконливо свідчило: хтось очікував, що господар цього раю ще й полотиме грядки.
— Ну вже ні, дякую.
Северин зачинив двері. Город починався за садом. Кілька грядок були вже засаджені. Він упізнав цибулю, часник, кріп; над рештою довелося б подумати. Земля між рядками була темна й пухка, без бур'яну. Оце вже було підозріло.
— Хтось же це робить.
Графіт, який невідомо коли опинився поруч, пройшов між грядками.
— І якщо це ти, то я готовий переглянути своє ставлення до котів.
Графіт сів просто посеред кропу.
— Зрозуміло. Ледацюга.
За городом стояла невисока хвіртка. Вона вела не на вулицю, а до вузької стежки, що губилася між деревами. Ліс починався ближче, ніж йому здалося з вікна: кілька десятків метрів за останніми городами. Северин поклав руку на хвіртку. Ліс тягнув. Не в якомусь містичному сенсі. Просто Северин завжди любив місця, де можна за десять хвилин вийти з людського гамору туди, де під ногами замість асфальту лежить торішнє листя. Він відчинив хвіртку, зробив крок і зупинився.
— Ні. Спочатку оглянемо місто.
Це рішення було значно розумнішим. Якщо поблизу жили люди, бодай хтось мав знати назву місцевості, дату, найближчу станцію, номер поліції або хоча б спосіб дістатися туди, де ловить мобільний зв'язок. Северин зачинив хвіртку й повернувся до будинку. На півдорозі зупинився. Відстань від городу до ґанку була метрів із сорок. Він подивився на неї. Потім на власні ноги.
— Та хай йому грець.
Северин побіг. Спершу повільно, майже підтюпцем, усе ще чекаючи, що тіло от-от нагадає про себе. Потім швидше. Вітер ударив в обличчя, мокра трава хлюпала під шкарпетками, яблуні попливли обабіч. На кілька секунд світ звузився до дихання, землі під ногами й простого, давно забутого відчуття швидкості. Северин добіг до ґанку й зупинився. Серце калатало. Він сперся руками на коліна, важко дихаючи, а тоді засміявся.
— От же ж…
Нога не боліла. Зовсім. Він випростався й саме тоді вперше за весь ранок по-справжньому подивився навколо. На старий будинок, яблуні, город, ліс за хвірткою, вузьку стежку, залиту сонцем. Було тихо. Не мертво тихо. Жило все: птахи, комахи, вітер у листі, далекий гавкіт собак, чиїсь голоси за парканом. Северин раптом подумав, що йому тут подобається.
Думка була недоречною, але правдивою. Якби хтось колись показав йому цей будинок і сказав: «Ось. Можеш тут жити», Северин навряд чи довго вагався б. Старе місто поруч, ліс майже за городом, сад, кабінет із книжками, тиша. Навіть Графіт, зрештою. Северин глянув на кота. Той лежав у траві на сонці, виставивши черево так безсоромно, ніби саме він і був власником усієї цієї маєтності.
— Тобі взагалі все подобається, так?
Графіт поворухнув кінчиком хвоста. Северин усміхнувся, але усмішка поволі зійшла з обличчя. Бо хтось мав знати, що йому подобається. Не просто розмір сорочки чи перелік книжок. Ліс. Старий будинок. Сад без манірної охайності. Тиша, з якої за кілька хвилин можна вийти до міста. Навіть те, як близько ростуть дерева до вікон. Збігів ставало забагато. Северин подивився на будинок ще раз. Уперше від моменту пробудження він відчув не страх і не розгубленість. Відчув себе так, наче хтось прочитав його дуже уважно. Від першої сторінки до останньої. І це відчуття було значно моторошнішим.
Після пробіжки садом Северин повернувся до будинку лише для того, щоб змінити мокрі шкарпетки. Берці, які він перед виходом прихопив із передпокою, сіли на ноги так звично, наче ще вчора він ходив у них цілий день. Він затягнув шнурівки, кілька разів переступив із ноги на ногу й мимоволі всміхнувся. Навіть у них ліва нога мовчала. Графіт сидів на підвіконні у вітальні й спостерігав за вулицею.
— За господарством наглянеш?
Кіт не озирнувся.
— От і домовилися.
Цього разу Северин вийшов через передні двері й рушив до хвіртки. За нею починалася вузька вулиця, вимощена старою бруківкою. Він затримався на мить, озирнувся на будинок, ніби перевіряючи, чи той нікуди не подівся, а тоді зачинив хвіртку й нарешті опинився в місті.
З вікна спальні воно здавалося просто старим. Зблизька Северин зрозумів, що це слово майже нічого не пояснює. Навпроти його будинку стояла двоповерхова кам’яниця з потемнілими дерев’яними віконницями й виноградом, що дістався другого поверху. Поряд тулився дерев’яний будинок із різьбленим причілком, а трохи далі виднівся вже зовсім інший, із високими вікнами, кованими балконами й ліпниною над дверима. Наступний мав округлений наріжник і геометричний орнамент під карнизом, наче архітектор раптом згадав про сецесію.
Найдивніше, що жодна будівля не скидалася на декорацію. Десь обсипалася штукатурка. Десь господар підпер хвіртку каменем. На одному балконі сушилася білизна, на іншому в горщиках росли квіти. Місто не було старовинним у музейному сенсі. Воно було старим так, як старими бувають родинні будинки: щось добудували, щось переробили, щось залишили, бо рука не піднялася викинути. Северин ішов повільно, роздивляючись фасади. Місто скидалося на рукопис, який кілька століть переходив від одного автора до іншого, і жоден не наважився викреслити написане попередником. Метафора йому сподобалася.
— Треба запам’ятати.
Тоді Северин згадав, що записати її нема куди. Він машинально поплескав кишеню в пошуках телефона й знову знайшов порожнечу.
— От халепа.
З телефоном узагалі було цікаво. У спальні його не було. У кабінеті теж. Зарядного пристрою Северин не бачив. Можливо, апарат лежав десь у будинку, але після ранкового гармидеру він навіть не подумав пошукати як слід. Нічого. Повернеться й знайде.
Вулиця тим часом починала оживати. Літня жінка в солом’яному брилі поливала чорнобривці перед будинком. Чоловік із велосипедом віз у двох плетених кошиках зелень. На лаві під липою двоє старших чоловіків грали в шахи, а третій стояв над ними й давав поради, яких ніхто не просив. Із відчиненого вікна другого поверху долинала музика. Найбільше Северина заспокоїло те, що ніхто не звертав на нього особливої уваги. Після такого ранку він майже очікував, що перший зустрічний ткне в нього пальцем і закричить: «Ось він!» Натомість жінка з лійкою лише кивнула.
— Доброго ранку.
— Доброго.
Северин пригальмував. Ось вона, жива людина. Можна просто запитати.
«Перепрошую, де я?»
Фраза прозвучала в голові настільки безпорадно, що він передумав. Спочатку варто було знайти бодай назву міста. Табличку, установу, карту, зупинку, дорожній знак. Щось, після чого він зможе поставити питання, не скидаючись на людину, яка щойно втекла з лікарні. Северин пішов далі.
За наступним поворотом вулиця стала ширшою. Перші поверхи будинків займали крамнички й майстерні. Над одними дверима висіли намальовані ножиці, над іншими — черевик. У вітрині книгарні стояли книжки, і Северин машинально сповільнився, але змусив себе пройти повз. Звідти, де двері були відчинені навстіж, пахло свіжим хлібом. Шлунок відгукнувся негайно.
— І ти туди ж, — Северин поклав долоню на живіт. — Нічого, почекаєш.
Шлунок, вочевидь, мав іншу думку. За пекарнею відкрилася площа. Северин зупинився. Вона була не надто велика, неправильної форми, вимощена тією самою старою бруківкою. Посередині стояв кам’яний фонтан, навколо якого росли липи й були розставлені лави. На протилежному боці височіла світла будівля з вежею та годинником, схожа на ратушу. Праворуч здіймалася дзвіниця, яку Северин уже бачив із вікна.
На площі було людніше. Біля фонтану жінка розкладала квіти у відрах. Чоловік із пишними сивими вусами виставляв на стіл старі книжки. За одним зі столиків просто неба четверо людей грали в карти. Хтось ніс кошик із хлібом, хтось вів за руку дитину, хтось просто сидів на лаві із заплющеними очима, підставивши обличчя сонцю. І знову щось не складалося.
Електрика тут була. Під навісами висіли світильники, між будинками тягнулися дроти. У вікні майстерні Северин помітив радіоприймач. На стіні біля ратуші висів електричний ліхтар. Водночас на площі не було жодного автомобіля, рекламного щита чи світлофора. Біля ратуші стояли велосипеди, а з бічної вулиці неквапно виїхав кінний віз. Северин провів його поглядом.
Місто ніби позичало речі з різних часів, не переймаючись тим, чи пасують вони одна до одної. Якщо це був туристичний комплекс, його творці підійшли до справи з якимось маніакальним завзяттям. Саме тоді Северин відчув запах кави. Усі роздуми про архітектуру, телефони й кінні вози негайно втратили частину своєї ваги. Кав’ярня містилася на розі площі під смугастим полотняним навісом. Перед нею стояло кілька круглих столиків. Над дверима висіла дерев’яна вивіска з намальованою чашкою й лаконічним написом: «На розі». Северин пирхнув.
— Вичерпно.
Усередині було затишно й людно, але не гамірно. За кількома столиками снідали, чоловік біля вікна читав газету, дві жінки про щось сперечалися пошепки. Пахло свіжозмеленою кавою, корицею, випічкою й вершковим маслом. За прилавком стояв чоловік років п’ятдесяти, широкоплечий, із сивиною на скронях і рукавами сорочки, закоченими до ліктів.
— Доброго ранку.
— Доброго, — відповів Северин. — Можна каву?
— Можна. Яку?
За спиною чоловіка висіла дошка з написами крейдою. Еспресо, кава з молоком, кава по-турецьки, какао, чай. Северин пробіг список очима.
— Чорну. Велику.
— А їсти?
У скляній вітрині лежала випічка.
— Що оце?
— Пиріг із сиром та зеленню.
— Тоді шматок.
— Сідайте, я зараз принесу.
Северин вибрав столик біля вікна. І тільки сівши, машинально поплескав себе по кишенях. Порожньо. Він перевірив одну, другу, внутрішню кишеню куртки. Ні телефона. Ні гаманця.
— От же ж…
Чоловік уже ніс до столу чашку й тарілку. Северин підвівся.
— Перепрошую, шановний. Тут дурнувата ситуація вийшла.
— Що таке?
— Я гаманець удома залишив. І телефон теж. Можу занести гроші пізніше, якщо ви не проти.
Чоловік поставив перед ним каву й пиріг.
— Які гроші?
Северин вирішив, що його не розчули.
— За каву. І пиріг.
Чоловік кілька секунд дивився на нього. Потім вираз його обличчя змінився. Не здивування. Радше впізнавання ситуації.
— А-а...
Северинові це «а-а» не сподобалося.
— Що «а-а»?
— Нічого. Їжте, поки тепле.
— А заплатити?
— Не треба.
— Перепрошую?
— Не треба платити.
Северин сів, але до пирога не торкнувся.
— Це якась благодійна кав’ярня?
Чоловік усміхнувся.
— Ні.
— Тоді я чогось не розумію.
— Схоже на те.
Северин примружився.
— І що саме я не розумію?
Чоловік витер руки рушником і ще раз уважно на нього подивився.
— Ви сьогодні прийшли?
Северин повільно поставив чашку, яку вже встиг узяти до рук, назад на блюдце.
— Куди?
Усмішка з обличчя чоловіка зникла. На площі за вікном хтось засміявся. У кав’ярні дзенькнула ложечка об порцелянову чашку. За сусіднім столиком перегорнули сторінку газети. Ніхто більше не звернув на них уваги. Чоловік кивнув на вільний стілець навпроти.
— Можна?
— Будь ласка.
Він сів.
— Як вас звати?
— Северин Левицький.
— Остап.
Він простягнув руку. Северин потиснув її. Тепла долоня. Міцне рукостискання. Цілком звичайна людина. Це чомусь було важливо.
— Добре, Остапе, — сказав Северин. — Тепер, може, ви поясните, де я?
Остап не відповів одразу.
— А що ви пам’ятаєте останнім?
Северин відчув, як повертається ранкове роздратування.
— Я поставив інше питання.
— Знаю.
— То де я?
Остап на мить відвів погляд. За вікном хтось зупинився біля квітів, що продавали на площі, і почав перебирати букети. Цілком звичайний ранок у цілком незвичайному місці.
— У місті, — нарешті відповів він.
Северин кілька секунд чекав продовження.
— Дякую. Надзвичайно змістовно. А місто як називається?
— Ніяк.
Северин насупився.
— Перепрошую?
— У нього немає назви. Принаймні такої, яку всі вважали б правильною. Просто Місто.
Северин глянув у вікно, на площу, ратушу, людей біля фонтану.
— Гаразд. А країна?
Остап похитав головою.
— Немає.
— Область? Земля? Воєводство? Губернія? Я готовий пристосуватися до місцевої термінології.
— Теж ні.
Северин повільно вдихнув через ніс.
— Чудово. Тоді спробуймо інакше. Якщо я вийду з Міста й піду достатньо довго в одному напрямку, куди я потраплю?
— Залежить від того, куди підете.
— Неймовірно.
Остап ледь усміхнувся.
— Я серйозно.
— Я теж. Мені потрібна не загадка, Остапе. Мені треба зрозуміти, де я прокинувся і як звідси повернутися додому.
На останніх словах щось у виразі Остапового обличчя змінилося. Зовсім трохи. Але Северин помітив.
— Що?
— Де ваш дім?
— У Києві.
Остап мовчав.
— Сподіваюся, Київ у вас принаймні існує.
— Існує.
Северин уперше за всю розмову відчув справжнє полегшення.
— Слава Богу. Тоді вже легше. Як туди дістатися?
Остап подивився на нього так, що полегшення прожило недовго.
— Северине, — сказав він тихо, — до того Києва, про який ви говорите, звідси дороги немає.
Северин кілька секунд дивився на Остапа, чекаючи, що той пояснить. Не пояснив.
— У якому сенсі — немає дороги?
— У прямому.
— Пряма мене якраз не цікавить. Можна з пересадками.
Остап ледь поворухнув бровою.
— З пересадками теж.
— Гаразд. — Северин відсунув чашку. — Нехай буде складніше. Де найближча залізниця?
— Тут немає залізниці.
— Автостанція?
— Немає.
— Автомобіль?
— Ні.
— Коні у вас, бачу, є. До сусіднього міста можна доїхати?
Остап помовчав.
— Можна.
— Нарешті. А звідти?
— Куди?
Северин відчув, як у ньому знову починає ворушитися роздратування.
— До Києва, Остапе. Ми все ще говоримо про Київ.
— До Києва звідти теж не потрапите.
— Чому?
Остап опустив погляд на стіл.
— Бо це буде не той Київ.
Северин завмер. За сусіднім столиком хтось тихо засміявся. Жінка біля прилавка попросила ще чаю. На площі задзвонив велосипедний дзвоник. Світ довкола поводився так, наче Остап щойно не сказав нічого дивного.
— Повторіть.
— Ви правильно почули.
— Я хочу почути ще раз.
Остап зітхнув.
— Якщо підете звідси дорогою, можете дістатися інших місць. Інших міст. Сіл. Часом дорога приведе туди, де ви вже були. Часом — туди, де ще ні. Але до вашого Києва вона не приведе.
Северин дивився на нього, намагаючись зрозуміти, де саме розмова звернула не туди.
— Добре. Припустімо. — Він повільно кивнув. — Якимось дивом я опинився настільки далеко від України, що звичайний транспорт тут не працює. Телефон.
— Що телефон?
— Мені потрібен телефон.
— Навіщо?
— Подзвонити.
— Кому?
Северин уже відкрив рота, але зупинився.
— Яка вам різниця?
— Жодної.
— Тоді дайте телефон.
— У мене його немає.
— У когось є?
— Ні.
Северин коротко засміявся. Не тому, що було смішно.
— Ціле місто без телефонів.
— Так.
— Інтернет?
— Ні.
— Телеграф?
Остап усміхнувся краєчком рота.
— Теж ні.
Северин узяв чашку й відпив кави. Вона починала холонути. Йому треба було кілька секунд, щоб не сказати чогось такого, після чого доведеться вибачатися.
— Пошта є?
— Є.
— От. — Северин поставив чашку. — Я напишу листа. Він кудись іде. Звідти далі. Рано чи пізно доходить до місця, де існують телефони, інтернет і решта здобутків цивілізації. Мені не треба, щоб листоноша особисто йшов до Хрещатика.
Остап мовчав. Северин примружився.
— Що тепер?
— Не дійде.
— Чому?
— Бо пошта звідси не ходить до живих.
Северин не одразу зрозумів речення. Слова були прості. Кожне окремо він знав. Разом вони чомусь відмовлялися складатися в нормальний зміст.
— До кого?
Остап підняв на нього очі.
— До живих.
Цього разу Северин почув виразно. У кав’ярні дзенькнула чашка. Хтось відсунув стілець. З вулиці долинув собачий гавкіт. Северин повільно поклав руки на стіл.
— Ви зараз про що?
Остап не відповів.
— Ні. — Северин похитав головою. — Зачекайте. Не треба оцих театральних пауз. Ви щойно сказали «до живих». Що це означає?
— Саме те, що означає.
— Це не відповідь.
— Іншої в мене немає.
Северин відкинувся на спинку стільця. Кілька секунд він просто дивився на Остапа. Потім усміхнувся.
— Ясно.
Остап нічого не сказав.
— Тепер ясно.
Северин узяв виделку, відламав шматок пирога й поклав до рота. Сир. Зелень. Кріп, здається. Тісто ще тепле. Цілком справжнє. Він прожував.
— Секта?
— Ні.
— Добре. Якась громада?
— Можна й так сказати.
— І всі тут вважають себе мертвими?
За сусіднім столиком перестали говорити. Лише на мить. Потім розмова поновилася. Северин це помітив.
— Цікаво.
— Северине…
— Ні, все гаразд. — Він підняв долоню. — Просто хочу зрозуміти правила. Ви забираєте людей невідомо звідки, селите в будинки, прибираєте телефони, транспорт, документи, гроші, а потім повідомляєте, що вони померли?
— Вас ніхто не забирав.
— Звісно.
— І я не казав, що ви померли.
Северин завмер із виделкою в руці.
— Але саме це ви маєте на увазі.
Остап подивився йому просто в очі. Не підтвердив. Не заперечив. Северин поклав виделку.
— Скажіть.
— Що саме?
— Те, що ви так старанно обходите.
Остап повільно видихнув.
— Я не знаю, чи варто.
— А я не знаю, де перебуваю, який сьогодні день, куди подівся мій телефон, чому в мене за одну ніч перестала боліти нога і хто облаштував будинок моїми речами. Тож дозвольте мені самому вирішити, що мені варто чути.
Остап опустив очі.
— Нога?
Северин одразу пошкодував, що згадав про неї.
— Давня травма.
— І тепер не болить?
— Ні.
Остап кивнув так, ніби ця відповідь лише підтвердила щось, що він уже знав. Це розлютило Северина більше, ніж мало б.
— Не кивайте.
— Перепрошую?
— Не робіть такого вигляду, наче все сходиться. У мене нічого не сходиться.
— Розумію.
— Ні, не розумієте.
Остап глянув на нього. І вперше від початку розмови в його обличчі з’явилося щось, чого Северин не очікував. Не співчуття. Утома. Дуже стара й дуже знайома втома людини, яка колись уже сиділа з іншого боку такого самого столу.
— Розумію, — повторив він.
Северин замовк. Остап провів пальцем по краю блюдця.
— Я прийшов сюди восени.
— Коли?
— Давно.
— Рік?
— Тут це не дуже корисне питання.
— Чому?
— Бо час є. Годинники ходять. Ранок змінюється вечором, зима весною. Можна рахувати дні, якщо дуже хочеться. Просто згодом перестаєш розуміти, до якого календаря їх прикладати.
Северин відчув холод десь під грудьми.
— Ви зараз навмисне говорите так, щоб це звучало страшніше?
— Ні.
— У вас виходить.
Остап ледь усміхнувся.
— Коли я прийшов, мені теж пояснювали.
— Що саме?
— Усе це.
— І?
— Я вирішив, що вони божевільні.
Северин пирхнув.
— Нарешті хтось у цій історії поводився розумно.
— Потім вирішив, що божевільний я.
Усмішка зникла.
— А потім?
Остап подивився у вікно.
— Потім минув час.
— І ви повірили?
— Ні.
Відповідь була настільки несподіваною, що Северин нахилив голову.
— Ні?
— Віра тут ні до чого.
Остап повернувся до нього.
— Северине, я можу зараз сказати вам, що це за місце. Можу розповісти, що знаю сам. Можу відповісти на частину ваших питань. На частину не зможу. Але переконувати вас не буду.
— Чому?
— Бо мені свого часу теж доводили.
Він помовчав.
— Не допомогло.
Северин дивився на нього. Десь усередині вже ворушилося щось неприємне. Не думка навіть. Передчуття думки. Він не хотів давати йому форму.
— Добре, — сказав Северин. — Тоді без переконань. Просто інформація.
Остап кивнув.
— Де я?
— Я не знаю, як це назвати правильно.
— Спробуйте неправильно.
Остап на мить замислився.
— По той бік.
Северин скривився.
— Ні.
— Ви самі попросили.
— Щось менш... церковне.
— Це не про церкву.
— Тоді що?
Остап знизав плечима.
— Хтось каже «потойбіччя». Хтось — «після». Хтось узагалі ніяк не називає. Тут багато назв і жодної певності, що бодай одна правильна.
Северин відчув, як пальці самі стиснули край столу.
— А люди тут…
Він не закінчив.
— Так.
— Усі?
— Наскільки я знаю.
Северин подивився навколо. Чоловік біля вікна все ще читав газету. Жінки за сусіднім столиком ділили навпіл булочку. Біля прилавка хлопець років двадцяти сперечався з баристкою про щось цілком буденне. На площі бігала дитина. Северин затримав на ній погляд і відразу відвів очі.
— Ні.
Остап мовчав.
— Ні, — повторив Северин.
Він підвівся. Стілець скреготнув по підлозі. Кілька людей озирнулися.
— Северине…
— Не треба.
— Добре.
Така легка згода роздратувала ще більше.
— Ви навіть не спробуєте пояснити?
— Ви щойно попросили не треба.
— Я попросив не…
Северин урвав себе. Заплющив очі. Вдихнув. Видихнув. Сів назад.
— Дідько.
Остап терпляче чекав.
— Добре. — Северин потер обличчя долонями. — Добре. Припустімо на одну хвилину, що я не встану зараз і не піду шукати найближчого психіатра. Ви стверджуєте, що я помер.
— Я кажу, що ви опинилися там, куди живі не приходять.
— Це та сама думка, тільки загорнута в красивіший папір.
— Можливо.
Северин відчув, як починає тремтіти нога. Подивився вниз. Ліва. Та сама. Він майже розсміявся.
— Ну звісно.
— Що?
Северин притиснув долоню до коліна. Болю не було. Це раптом стало не дивом. Стало доказом. Ні. Він негайно відкинув цю думку. Не доказом. Симптомом. Наслідком лікування. Галюцинацією. Сном. Комою. Чим завгодно. Мозок уміє будувати цілі світи. Він читав про таке. Люди прокидалися після наркозу з переконанням, що прожили роки. Сни тривали хвилини й уміщували цілі життя. Так. Ось це вже було пояснення. Набагато краще.
— Кома.
Остап кліпнув.
— Що?
— Я в комі.
— Можливо.
Северин не очікував такої відповіді.
— Що значить «можливо»?
— Я не знаю, що відбувається з вашим тілом.
— Але щойно ви сказали…
— Я сказав, що живі сюди не приходять. Я не знаю механізму.
Северин витріщився на нього.
— Тобто ви навіть не можете довести, що я помер.
— Ні.
Полегшення прийшло так швидко, що Северинові захотілося схопитися за нього обома руками.
— Прекрасно.
— Я б не назвав це прекрасним.
— А я назву. Бо між «я помер» і «ви не знаєте, що зі мною сталося» є, знаєте, невеличка різниця.
— Є, — погодився Остап.
На мить між ними запала тиша. Северин дивився на залишок пирога. Їсти більше не хотілося. У голові одна за одною спливали речі, яких він не кликав. Кімната, одяг його розміру, власні книжки, незакінчений рукопис, якого не було, теплий чайник, форма, нагороди, нога, відсутність телефона. І найгірше — пам’ять. Не порожня. Без кінця. Він пам’ятав своє життя, але не міг знайти останньої сторінки. Северин підняв очі.
— Остапе.
— Так?
Питання вже було готове. Він не хотів його ставити. Саме тому поставив.
— Як я помер?
Остап довго мовчав. Потім похитав головою.
— Не знаю.
— А хто знає?
— Можливо, ви.
Северин відчув, як усередині все стислося.
— Я не пам’ятаю.
— Тоді, — тихо сказав Остап, — вам доведеться згадати.
Северин вийшов із кав’ярні й зупинився під навісом. На площі нічого не змінилося, і саме це дратувало найбільше. Фонтан так само переливав воду з чаші в чашу, квіткарка переставляла відра, сивий чоловік розкладав книжки, а хлопчик ганяв голубів. Місто жило так буденно, ніби Остап щойно не сказав, що всі ці люди мертві.
Над входом до ратуші висіла невелика бронзова табличка: «Управа». Посеред площі він озирнувся й побачив ратушу. Якщо тут існувала бодай якась подоба управління, мали існувати папери, карти, дати, реєстри. Людство могло опинитися хоч на тому світі, але Северин не вірив, що воно добровільно відмовиться від бюрократії. Северин подивився на хлопчика й відразу відвів очі. Ні. Поки що це була лише чужа версія. Її належало перевірити.
— О, слава паперовим богам.
Усередині пахло деревом, пилом і папером. За столом біля входу сиділа жінка років шістдесяти й щось занотовувала до великої книги. Северин привітався й попросив карту міста та околиць.
— Ви новий? — спитала вона.
— Та що ж таке. Для всіх це очевидно, крім мене?
Жінка ледь усміхнулася й показала на двері з табличкою «Дороги». Северин уже рушив туди, але зупинився.
— Ще одне. Який сьогодні рік?
Жінка зняла окуляри.
— За яким літочисленням?
— За григоріанським. Тим, яким користуються в Україні.
— Тут немає спільного року. Дні, місяці, пори року рахують. Дехто рахує роки від свого приходу. Дехто тримається старого календаря.
У кімнаті «Дороги» майже всю стіну займала карта. Місто лежало в центрі, від нього розходилися шляхи до Вербового, Старого Броду, Кам’яниці, Ясенів та ще кількох місць. Частина ліній була перекреслена, біля інших стояли дати й примітки. Він не знайшов відповіді, яка не звучала б безпорадно.
— Де тут Україна? — запитав Северин у чоловіка за столом.
Той похитав головою.
— Київ?
— На цій карті немає.
— А на іншій?
— Теж.
Северин підійшов ближче.
— Тоді що це за карта?
— Та, яка потрібна сьогодні.
— А завтра?
— Може знадобитися інша.
Северин глянув на численні виправлення.
— Дороги змінюються?
— Буває.
— І куди я прийду, якщо просто піду однією з них?
Чоловік знизав плечима.
— Якщо пощастить, туди, куди вона веде сьогодні.
Цього було досить. Северин подякував і вийшов. У коридорі затримався перед дверима «Пошта», але ручки не торкнувся. Він не збирався ходити від кабінету до кабінету й просити незнайомців підтверджувати Остапову версію. Йому потрібен був не хор свідків, а один доказ, якого не можна пояснити інакше.
На вулиці він мимоволі почав дивитися на людей по-іншому. Стара жінка несла кошик яблук. Юнак лагодив велосипед. Двоє дівчат сміялися біля книгарні. Кожне обличчя тепер тягло за собою одне й те саме запитання, і Северин сердито обірвав його, перш ніж воно встигло оформитися.
Графіт сидів на ґанку. Коли знайома вулиця привела його до будинку, Северин побачив хвіртку, сад і відчинене вікно другого поверху. Вранці він питав себе: «Де я?» Тепер уперше подумав: «Чому саме тут?» Від цієї різниці стало не по собі. Біля перехрестя дорогу перебіг пес. Северин провів його поглядом і згадав Графіта. А тварини? Ні. Цю скриню він сьогодні не відкриватиме.
Графіт почав вилизувати лапу. Северин відчинив двері. Будинок зустрів його тією самою тишею, яка кілька годин тому здавалася просто дивною. Тепер вона здавалася терплячою, наче будинок знав щось, чого Северин іще не знав, і нікуди не поспішав.
— Ти міг би хоч трохи здивуватися.
Кіт позіхнув.
— У мене був кепський ранок, — повідомив Северин. — А тепер ще й з’ясувалося, що я, можливо, помер.
Северин зачинив за собою двері й кілька секунд простояв у передпокої, не знімаючи берців. Будинок був таким самим, яким він залишив його вранці. Годинник у вітальні відмірював час. Із кухні долинав ледь відчутний запах чаю. Десь нагорі рипнула дошка, мабуть, під Графітом. Нічого не змінилося. Змінився Северин. Вранці цей будинок був загадкою, яку належало розв’язати. Тепер він дивився на нього й мимоволі згадував Остапове: «Я кажу, що ви опинилися там, куди живі не приходять».
— Маячня, — сказав Северин уголос.
Годинник цокав.
— Саме так. Маячня.
Цього разу прозвучало менш переконливо. Він розшнурував берці, залишив їх біля дверей і пішов на кухню. Хотілося води. Чи чаю. Чи чарки чогось міцнішого, але Северин поки не знав, чи невідомий добродій, який облаштував цей будинок, подбав і про такі випадки. Вода була холодна. Северин випив цілу склянку, налив другу й сперся на стіл. Треба було думати. Ні. Спершу треба було не думати. Бо щойно він дозволяв думкам іти куди заманеться, вони неодмінно поверталися до одного й того самого.
Мати.
Северин поставив склянку.
Він навіть не знав, чому саме ця думка прийшла першою. Можливо, тому, що всі інші можна було перетворити на задачу. Де він? Знайти карту. Який рік? Запитати. Як повернутися? Шукати дорогу. Чому не працює зв’язок? З’ясувати. Але якщо Остап мав рацію, десь існувало питання, на яке Северин не хотів знати відповіді. Чи мати вже знає? Він заплющив очі. Уява, ця невдячна тварюка, одразу взялася до роботи. Телефонний дзвінок. Чужий голос. Пауза після кількох слів. Монастирський коридор. Хтось підходить до неї, не знаючи, як сказати. А може, вона вже стояла десь у церкві зі свічкою. А може…
— Досить.
Северин різко відсунув склянку. Ні труни. Ні похорону. Ні матері в чорному. Ні людей, які говоритимуть про нього в минулому часі. Не тому, що це неможливо. Тому що він не знає. А те, чого він не знає, не має права вдавати із себе факт. Оце вже було краще. Северин ухопився за цю думку з майже професійною вдячністю.
Факти.
Йому потрібні факти. Не Остапові припущення. Не місцеві звичаї. Не розмови про «той бік». Не карти, які сьогодні показують одне, а завтра інше. Те, що він знає сам. Северин залишив кухню й піднявся нагору. Графіт лежав у коридорі просто посеред доріжки.
— Посунься.
Кіт не ворухнувся.
— Графіте, посунься, будь ласка.
Графіт подивився на нього. Северин переступив через кота.
— Ігнорщик.
Двері кабінету були прочинені. Вранці Северин затримався тут ненадовго. Тоді його більше цікавили книжки й відсутність рукопису. Тепер кімната зустріла його майже непристойною готовністю до роботи: стіл, крісло, чистий папір у шухляді, порожня коркова дошка. Навіть світло падало з вікна саме туди, де належало лежати аркушам.
— Гаразд, — сказав Северин. — Якщо вже так напрошуєшся.
Він сів. У верхній шухляді, яку вранці запам’ятав порожньою, справді нічого не було. У другій теж. У третій лежав папір. Северин дістав кілька аркушів і поклав перед собою. Тоді завмер. Ручка. Він усміхнувся сам до себе.
— Блискуче.
Папір є. Письмовий стіл є. Письменник, за певними неперевіреними відомостями, теж є. Писати нічим. Северин уже збирався йти шукати ручку в спальні, коли помітив її на підлозі біля ніжки столу. Звичайна перова ручка. Чорний корпус, сріблясте перо, кілька дрібних подряпин на ковпачку. Нічого особливого. Він підняв її, зняв ковпачок і провів пером по краю аркуша. На папері залишилася рівна чорна риска.
Заправлена.
— Хоч щось сьогодні працює як належить.
Северин посунув аркуш ближче. Спершу хотів написати дату, але зупинився. Число знав. Місяць теж. Рік… Він тихо вилаявся й залишив правий верхній кут порожнім. Посередині написав: «Що я знаю». Подивився на слова. Закреслив. Нижче з’явилося: «Факти».
— Наче протокол складаю.
Це теж було закреслено. На третьому аркуші Северин почав без заголовка.
«Я прокинувся сьогодні в незнайомому будинку».
Перо зупинилося.
«Сьогодні».
Принаймні це було правдою. Він продовжив. Спочатку намагався писати сухо. Спальня. Графіт. Нога, яка чомусь перестала боліти. Одяг у шафі. Власні книжки в кабінеті. Відсутній рукопис. Форма. Нагороди. Вистачило його ненадовго.
Дуже скоро «за вікном було місто» перетворилося на старі дахи, ранкове світло й дзвіницю над ними. Сад обріс росою, запахом землі та кислим яблуком, яке Северин необачно відкусив. Графіт отримав окреме речення, хоча жодної користі для встановлення фактів від нього не було. Северин перечитав написане й пирхнув.
— Свідчення очевидця, нічого не скажеш.
Але не закреслив. Писати було легше, ніж думати. На папері ранок переставав бути суцільним клубком. Події ставали одна за одною. Те, що він бачив сам, відділялося від того, що йому розповіли. Навіть слова Остапа, взяті в лапки, втрачали частину своєї сили. Северин перегорнув аркуш і почав описувати будинок докладніше. Не тому, що це було потрібно. Просто рука вже знайшла звичний ритм.
«Кабінет був майже порожній: стіл біля вікна, крісло, книжкові шафи, а на столі — синій керамічний каламар…»
Северин зупинився. Насупився. Перечитав речення.
— Який ще каламар?
Він озирнув стіл. Аркуші. Ручка в руці. Більше нічого.
Северин кількома рухами закреслив останні слова. Професійна звичка домальовувати сцену там, де реальність виявлялася недостатньо мальовничою.
— Не роман пишеш.
Він продовжив. Управа. Жінка за столом. Відсутній рік. Карта. Дороги, які могли змінюватися. Земля, якої тут, за словами місцевого картографа, взагалі не було. Коли Северин дійшов до цієї частини, то знову розсердився й почав писати швидше. Рядки ставали щільнішими, літери гострішими. Він майже перестав помічати рух руки. Перо раптом зашкрябало. Северин дописав слово. Наступне вийшло блідим. Від третього залишилася лише тонка сіра риска.
— Тільки цього бракувало.
Він машинально простягнув праву руку, намацав прохолодну кераміку, підтягнув каламар ближче й відкрив його. Кілька секунд пішло на те, щоб розібратися із заправленням. Северин умочив перо, набрав чорнило, витер зайве об край і повернувся до речення.
«…не існує жодної карти, на якій…»
Він поставив крапку. Завмер. Погляд повільно відірвався від паперу. Права рука все ще лежала поряд із каламарем. Северин не ворухнувся. Потім дуже обережно подивився на нього.
Синій.
Керамічний.
Круглий, із трохи нерівною поливою, темнішою біля шийки. Северин дивився на каламар так довго, наче той міг першим утратити терпіння й пояснити свою присутність.
— Що за...
Він торкнувся його пальцем.
Твердий.
Прохолодний.
Усередині було чорнило, яким він щойно заправив ручку. Северин узяв каламар обома руками й оглянув. На дні не було ні клейма, ні напису. Нічого, що могло б підказати, звідки він узявся. Може, стояв тут увесь час. Думка з’явилася швидко й майже принесла полегшення. Вранці Северин був розгублений. Потім книжки. Власне ім’я на обкладинках. Незакінчений рукопис. Міг не помітити. А зараз? Міг стояти на краю столу. За аркушами. Біля вікна. Северин уже майже переконав себе, коли погляд упав на попередню сторінку. На закреслений рядок. Він не хотів його читати. Прочитав.
«…а на столі — синій керамічний каламар…»
Северин повільно перевів погляд на стіл. Потім знову на слова, закреслені ним самим. Знову на каламар. Тепер він помітив навіть те, чого не написав: тонку тріщинку в поливі біля денця, невелику темну пляму чорнила на шийці, відбиток власного пальця на боці. Цілком справжня річ. Северин підняв аркуш і наблизив до очей, наче від цього речення могло стати іншим. Не стало. Він пам’ятав, як написав його. Пам’ятав, як озирнув стіл. Пам’ятав, як сказав: «Який ще каламар?»
Його не було.
Северин опустив аркуш. У кімнаті стало дуже тихо. Навіть Графіт за дверима припинив свої справи. Северин дивився на синій керамічний каламар.
Цього ранку його тут не було.