глава 5

***

На якусь мить я наче заснула, поринула у далекий-далекий світ, де не було нічого. Тільки тиша та спокій. Тільки вся справа в тому, що те приємне відчуття тримало лише якусь мить. Макс десь гепнув дверима і наче вихор увірвався до коридору. В одній руці віг тримав верхній одяг, а у другій склянку води і рушника.

- На, це тобі! – він кинув мені рушника і всунув у руки склянку.

- Що це? – тільки і змогла я із себе вичавити. Мій мозок абсолютно нічого не міг сприймати. На такі прості речі я дивилася так, наче побачила їх вперше.

- Знову якимось лайном вирішив пригостити? – до розмови долучилася Сінтел.

- Яке ще лайно? – обурено вигукнув Макс. – Це звичайна валер’янка! А рушник мокрий, щоб витерлася. Моя мати так завжди робить, щоб заспокоїтися, – після тих слів я спочатку здивовано подивилася у склянку, потім на Сінтел, а вже потім на Макса. Невже так очевидно, що мені слід заспокоїтися? Побачивши спокійний погляд свої подруги, я влила у себе вміст тієї склянки. Вода виявилася гидкою на смак. В мене аж сльози виступили на очах. Мокрий, холодний рушник став саме в пору. – Давай швидше! Нам треба валити! - Вигукнув Макс, накручуючи на шию шарфа і взуваючись наосліп. Мені навіть здалося, що у напівтемряві він попутав лівий черевик із правим, втім, можливо, мені те тільки здалося. Схоже, Макс будь що хотів якнайшвидше дістатися до мого дому.

Якась частинка мозку давала сигнал, що то погана ідея. Треба відмовити від того Макса, але мені в той момент було абсолютно на все начхати. Я дозволила Сінтел контролювати мої думки, страхи та емоції, то ж хай вона і розбирається з усім тим.

- Ну то підводься ти вже! – вигукнув Макс і прочинив двері. Сінтел простягла мені руку, допомагаючи підвестися і ми врешті вийшли на вулицю. Яскраве, біле, зимнє сонце засліпило мені очі, а холодне, морозне повітря перебило подих. Ззаду почула як Макс грюкнув дверима. Отже, вороття не має. Тільки встигла подумати про те як відчула, що приємна та тепла ковдра, яка останні декілька хвилин захищали мене, враз стала набагато тоншою та не такою надійною. В голові знову зароїлися моторошні думки. Поліція, можливий арешт, переламане та понівечене життя через якісь звичайні витребеники… Хотілося чогось неймовірного…

- А куди це ви всі зібралися? – пролунав чоловічий голос. Миттю мої думки кудись зникли і я зиркнула туди, звідки лунав вже чогось знайомий голос. Неподалік від стежини, яка вела до будинку Макса, стояла припаркована поліцейська машина, а поруч та сама жінка, яка брала у мене аналіз крові і поліцейський, який супроводжував її. Саме він і задав нам те питання. От чого його голос був мені знайомим, адже я його вже чула.

Мене наче паралізувало. З переляку я, здавалося, забула навіть як дихати. Що робити? Як краще вчинити? Втім довго я над тим не встигла помізкувати, адже помітила, як Сінтел спокійно зробила один крок їм на зустріч, потім наступний. В той момент зрозуміла, чого моя уявна ковдра враз стала вразливішою. Краєчком ока я ще встигла помітити, дивний вираз обличчя у Сінтел. Зосереджений погляд, стиснуті губи, важке дихання… Вона намагалася підкорити і їх також.

Вона навіть встигла зійти з ганку та пройти декілька кроків по стежині. Відстань між ними скорочувалася, а я вже чогось боялася того, що мало трапитися. Здавалося, що вже знала, що все скінчиться не правильно…

- Це ж та дівчина! Ми в неї були нещодавно! – врешті голос подала жіночка, яка стояла трохи далі за машиною. Я перевела погляд із Сінтел на ту жінку і вжахнулася. На її обличчі заклякла маска страху та відчаю. Її напарник стояв поруч, але не промовив ні слова, ба навіть не ворухнувся! І тоді я зрозуміла, що коїлося. Сінтел не контролювала їхні думки та емоції, як у мене. Вона лише силою своєї думки змусила їх заціпеніти! Вони не могли поворухнутися! Стояли, як вилиті з воску!

Хоч тепло затишної ковдри ще трохи захищало мене, втім страшна думка все-таки закралася до мого мозку. Що я накоїла! Навіщо сама дозволила їй взяти все у свої руки? Наче у підтвердження моїх думок Сінтел раптом зупинилася. Від чоловіка у формі її відділяло лишень якихось п’ять метрів. Втім вона повернулася і зиркнула на мене, наче мала дитина, яка питається дозволу у своїх батьків на якийсь вчинок, який вона зробить вперше. Обличчя в неї було спотворене якоюсь дивакуватою маскою не то радості, не то безумства. Вона хотіла з ним щось зробити. Я не мала жодної гадки, що саме, але точно щось не правильне.

І варто їй було перервати очний контакт, як її цілі враз ожили, але відбулася інша дивина. На якусь мить здалося, що вже світ закляк, а рухалися лише ті двоє біля машини. Поліцейський якось наче обм’як, опустив плечі, голову, навіть сперся об машину, наче йому було важко стояти на ногах. Жінка навпаки вирішила скористатися можливістю. Перше, що я встигла помітити, то це те як вона непевно зробила крок назад. Невже вона хотіла втекти? А далі все наче у дурнуватому сні, в якому знайти якесь пояснення доволі важко.

ЇЇ ноги чогось роз’їхалися в різні сторони, вона зробила декілька дивних рухів руками, намагаючись втримати рівновагу і врешті, втративши контроль над своїм тілом, гепнулася на спину. Це все відбувалося точно як в якомусь голлівудському бойовику. Здавалося, що навіть час загальмував свій плин саме в той момент, коли вона ефектно приклалася головою об капот автомобіля. Чи то моя яскрава уява чи то дійсно так, але я навіть почула характерний звук поломаної шиї. Дивно, я ж навіть сама ніколи нічого не ламала…

Звісно до того моменту я ніколи такого не чула, але хрускіт був такої сили, наче в мене самої щось зламалося. Той звук наче огорнув світ навколо відчуттям страху перед смертю. Яка б там ковдра мене не захищала, але встояти на ногах було вкрай важко. Зробити подих, щоб заспокоїти калатаюче серце – неможливо. А в голові одне питання. Збіг обставин і вона сама послизнулася та впала, чи то її Сінтел змусила таке зробити? І мій перевантажений мозок чогось схилявся саме до другого варіанту…