Глава 3

***

- Хто ти? – ледь чутно спитала я. Мене трусило, мов у лихоманці, перед очима знову поплили чорні цятки, голова почала пульсувати, ще трохи і вибухнула б.

- Я – Сінтел! Не впізнаєш мене? – вона всміхнулася так спокійно та невимушено, наче ми старі подруги, які не бачилися років сто, а я не сиджу на підлозі у шоковому стані. Тоді я тільки промовляла про себе: «Це не можливо! Це не можливо!». Здалося минула вічність, перш ніж я почала вертатися до нормального стану і мозок почав працювати… Отже, все було насправді? Моя минула подорож до лісу то не сон?

Від усвідомлення того, почала помалу задкувати від своєї копії, яка так і продовжувала стояти в дверях. Я вперлася спиною у кухонну шухлядку. Відступати далі було нікуди… Якщо все, що відбувалося – то реальність, хто ж вона? Що їй потрібно? Щоб там не було, але просто так вирішила не здаватися! У тата точно мала бути якась зброя! Але де? У спальні? У вітальні? Може в гаражі? А як мені взагалі вийти з кухні, якщо вона продовжувала стояти в дверях?

- Що тобі від мене потрібно? – я відважилась на перше питання, яке могло трохи пролити правди на світ.

- Від тебе? – подоба дійсно здивувалась, почувши це від мене. Вона навіть на якийсь час замислилася. – Та нічого… - а потім додала, знову мило посміхнувшись: - Ми ж подруги! Ти дозволила мені трохи пожити у тебе! Я тобі вдячна за це!

- Хто дозволив? Я? Не може такого бути! Я тобі буду вдячна, якщо ти зникнеш звідси! – мене потроху почало відпускати чи просто я справді не бачила у ній небезпеку.

- Якщо я піду – ти підеш слідом за мною, - промовила вона якось занадто впевнено і рушила в мою сторону.

- Не підходь до мене! Забирайся геть! – заволала я щосили і втиснулася спиною в шухлядку з такою силою, що відчула як вона тріщить. Втім вона зробила вигляд, що не чула мене. Підійшла і всілася на голу підлогу навпроти мене у таку ж саму позу.

- Це ж ти ходила до мене в ліс… Хотіла дізнатися про мене… Поспілкуватися зі мною… То ж якщо я піду, хіба ти знову не побіжиш знову слідом?

- Я дійсно ходила до лісу? Це правда? – чогось на очі накотилися сльози. Мабуть, від розуміння того, що ще декілька хвилин тому спокійно прийняла той факт, що останні два дні – то лише дурнуваті сні. Переді мною ж сидів прямий доказ того, що все було реально. Все відбувалося насправді!

- Так, - дівчина навпроти мене важко зітхнула. – Все, що ти пам’ятаєш – відбувалося насправді. Мені, якщо чесно, вже набридло тобі про це торочити.

- Все-все правда? – я раптом згадала про дивні емоції та бажання, які час від часу оволоділи мною. Невже і це також?

- Так, геть чисто все. Хіба трохи коректувала твої почуття… - вона ніби прочитала мої думки!

- Як це ти могла їх коректувати? – тобто насправді я реагувала б на минулі події якось інакше?

- Я ділилася із тобою частинкою себе, тому ти відчувала те, що і я.

- Тобто… - я не встигла сформулювати питання в голові. Весь той дивний спектр почуттів був не мій власний?

- Так… - знову відповіла дівчина і я ще раз отримала підтвердження того, що вона читає мої думки!

- То зроби так, щоб я заспокоїлася! Благаю! – мене трусило, я обливалася потом, задихалася…

- Не можу… - знову байдуже промовила вона.

- ЧОГО?

- Якщо я зараз поділюся з тобою тим, що відчуваю я, то це буде лише… інтерес, а в тебе його і так, хоч відбавляй. Так, точно! Мені цікаво як ти живеш, за якими правилами існуєш. А вчора ти ж дозволила мені пожити у тебе, то, гадаю, це буде просто неймовірно! – вона раптом знову засяяла від щастя, наче мала дитина, яка отримала свою улюблену іграшку.

- То хто ж ти така? Прибулець? – іншого пояснення я вигадати не могла. А як же на це відреагують мама з татом?

- Прийде час – я тобі все розкажу! – промовила вона якось змовницьки. – Зараз ти мене ще трохи боїшся, то, гадаю, треба ще трошки зачекати. – легка посмішка раптом змінилася на подобу лисячого хитрого оскалу. – А хто такі мама і тато? – те питання взагалі вибило у мене землю з під ніг. Я навіть не знала, що відповісти…

- Ну… мама і тато… - це мої батьки… а я їхня донька… - більш тупішу відповідь і вигадати було важко, втім, схоже, то її задовольнило.

- То це вони пішли з дому нещодавно? Такі милі люди, а ти їх засмучуєш…

- Вони тебе бачили? – схоже можливості заспокоїтися точно не буде. Мені відразу стало зрозуміло, чого то мама питала мене про піжаму. Вона ж бачила мою подобу в халаті і з рушником на голові. Вийшла на кухню – а там знову я тільки із скуйовдженими волосами і в піжамі. Втім мене цікавило трохи інше: - То ти з ними вже спілкувалася?

- Звісно! Твій тато щось довго розповідав мені про відповідальність за свої вчинки, а мама стояла поруч. Це було майже відразу, як ти пішла з дому.

- І що ж ти їм наплела?

- Ну… загалом то я мовчала…

- Ти і їм вже мізки промила? Їхні почуття коректувала? Думки їхні читала? – мене раптом пробило на словесний пронос. Звісно відповіді я так і не отримала. Дівчина навпроти лишень задоволено посміхнулася. Схоже, все було так, як я і здогадувалася. Вона вже встигла дістатися і до моїх батьків! Точно треба шукати зброю!

- Зброя? Навіщо? – вона перервала мої роздуми.

- А чому ти раптом про неї питаєш? – я вирішила зайти здалеку, втім все було очевидно.

- Ну ти про неї думаєш, то я і спитала…

- Ти ж казала, що тільки коректуєш мої почуття! Але ж ти читаєш мої думки!!!

- Ну, взагалі-то, коли ти дуже збуджена, я чую дещо, про що ти думаєш. Сподіваюсь, скоро зможу чути і тоді, коли ти спокійна… - вона знову так мило посміхнулася, що якби поруч була моя мама і не знала про моє існування, то точно розпливлася б від розчулення.

- Ще чого! – вигукнула я. – А не думала спочатку спитати дозволу? – мене поступово почала відпускати переляк. Натомість мене почало переповнювати відчуття якоїсь звіриної ненависті. Воно й не дивно, адже переді мною була та, хто став причиною дивних подій останніх двох днів! – Отже… - я зітхнула і спробувала заспокоїтися, вгамувати серцебиття… Треба було розставити всі крапки над «і». – Ти не скажеш, хто ти і хочеш жити у цьому домі? – вона радо закивала головою. – Ну тоді давай так. Два дні, а потім ти зникаєш. Що тебе цікавить – спробую розповісти, але ніякого фізичного контакту! Тільки розмова! І ще… Як будеш уходити – зміни зовнішність. Не хочу знати, що десь блукає мій двійник. Питання? – поки моя подоба мовчала і переварювала почуте, я перебирала в голові всі можливі варіанти. Начебто ж нічого не пропустила… Все озвучила… - І ще! Умови домовленості можуть змінюватися! Тобі треба лишень слухатися мене!