Розділ 12

Соломія

Я рухалася на автоматі. 

На автоматі вийшла з таксі, заспокоїла Максимка, який почав голосно плакати в ерго-рюкзаці. На автоматі допомогла Настусі піднятися на третій поверх, ліфт, як завжди, не працював. На автоматі відчинила двері квартири…

Я не відчувала важкості від пакетів та загальної втоми прожитого дня. Зовсім нічого не було. І сліз тим паче. 

Хоча завжди поїздка до мами завершувалася моєю істерикою та голосними риданнями. Сьогодні ж я нічого не відчула. Те хвилинне розчарування, що вона знову мене обманула, минуло дуже швидко, по дорозі додому.

Я більше думала за дітей. В голові прокручувала наш майбутній вечір, що приготую на вечерю, як вкладу малечу спати…

Я вирішила боротися за малечу. Якщо вони не потрібні своїй біологічній мамі, то я спробую замінити її. Я спробую дати цим дітям все, що могла дати рідним. Тим, яких я не змогла народити.

А про думку Аркадія старалася не думати. Надіюсь, він мене зрозуміє. І стане на мою сторону у випадку чого.

Я дуже на це надіюсь…

Та й попередній страх, що я не справлюся, зник.  Я і сама не помітила коли. Буквально дві доби з підкинутими дітьми — і я немов пройшла пришвидшений курс батьківства. Стрес, максимальне занурення в дитячу атмосферу, піклування про малечу…

Боже, я себе давно не відчувала себе настільки впевненою та спокійною.

Мимоволі порівняла, як мене батько в дитинстві вчив плавати. Затягнув на середину ставка і залишив там, щоб я сама себе врятувала.

І я виплила. 

Не знаю як.

Я панічно борсалася у воді, як те цуценя, але дісталася до самого берега. Перестала рухати руками лише тоді, коли відчула стопами колючий гравій. 

І з дітьми так само вийшло. Без практичної підготовки отримати “подвійне навантаження” у вигляді двох незнайомих малюків - це ще той квест. І, як виявилося, він мені під силу. Відкинувши всі сумління та жахи, які малювала моя уява, я змогла взяти себе в руки та перестати боятися дітей.

— Заходь, Настусь, — я натиснула на вимикач, пропускаючи маленьку всередину. Яскраве світло огорнуло квартиру, Максимко інстинктивно притиснувся до мене міцніше.

Я оглянулася. Нікого. Тихо. Пусто. Самотньо. 

Я вже і забула, коли ми з Аркадієм проводили час разом. Він завжди на роботі. Завжди йому не до мене. Завжди все не так. 

І коли ми встигли так віддалитися одне від одного? Чи марні спроби зачати дитину показали слабкі сторони нашого шлюбу?

Ні, дурня. Цього просто не може бути. Просто втомилися. І я. І він.

Я слабко махнула головою, проганяючи дурні думки.

Пройшлася далі. Поставила мобільний на зарядку. Навіть не помітила, що він розрядився. А я і Дениса не встигла попередити. Хоча, йому явно не до мене. У нього проєкт, у нього моделі… 

— Йдемо у ванну? Будемо випробовувати нові іграшки? — я запитала у Насті та витягнула Максимка з ерго-рюкзака, прилаштовуючи собі на бік.

— Хоцу їсти, — коротка відповідь. 

Схоже, малеча і сама втомилася. Ніяких вередувань та сперечань.

Так само як і раніше, я на автоматі  погодувала та покупала дітей, переодягнула у зручні піжамки…

Максимко ще трішки покрутився на дивані, поагукав та  й заснув. Я ж готувалася до важкої ночі з Настусею.

Але знову маленька мене здивувала. Вона склала долоньки під щоку і тихо прошепотіла:

— Хоцу казку.

Неймовірно. Знову ніякої істерики, ніяких нервів. 

Щось змінилося. Чи це просто день такий?

Я дістала з пакета дитячу енциклопедію. Книгу з казками я сьогодні не додумалася купити. 

Можливо, Настуся не буде істерити через це?

— Це жираф, — розглядаючи картинки, я помітила, як Настуся міцніше притулилася до мене. — У нього дуже довга шия, шкіра прикрашена коричневими плямами. Я бачила жирафа в зоопарку, і він дуже високий та прикольний. Ти була в зоопарку?

— Ні, — Настуся помахала головою та сонно зітхнула.

— О, тоді давай сходимо? На вихідні. А це її малюк, — я показала нову ілюстрацію в книзі. — І ще один. Мама жираф, і двоє діток жирафів… Ніби я з вами… З тобою і Максимком…

— Ма-ма… — промовила Настуся. — Хоцу маму, — її оченята в мить набралися сліз. 

Ой-ой, невже буде плакати? Дарма я це ляпнула. Яка я їм мама? Так, незнайомка, яка ніколи не зможе замінити найріднішу їм людину.

— Ти хочеш до мами? — обережно продовжила у Настусі. Можливо, це єдина можливість дізнатися щось про неї. 

— Хоцу, — схлипнувши, манюня закрила обличчя долоньками. — Хоцу до мами-и-и-и… — протягнула вона та заплакала.

— Ч-ш-ш, моя маленька, — я підхватила Настю на руки й гладила її по спинці. — Мама скоро повернеться. Вона має багато справ, тому не могла взяти вас з собою. Але дуже скоро вона приїде за вами, — я впевнено брехала. 

Розуміла, що гірка правда їй зараз не потрібна. Вона ще більше ранить. А не пояснить ситуацію.

— А ти пам'ятаєш, яке у мами волосся? — я зробила ще одну спробу дізнатися щось про жінку, яка так безстрашно залишила нам дітей.

— Біле-е-е, — продовжуючи плакати, відповіла Настуся. 

Ну це вже щось. Значить, круг підозрюваних звузився до блондинок або світло-русих дівчат. Треба, щоб Денис склав список всіх коханок, які підходили під опис. Можливо, так вдасться знайти її.

— А як її звати? — я провела долонею по волоссі Настусі. Вона теж світленька.

— Ма-ма… Маму звати мама…

Логічно. Що тут ще додати? В такому віці рідко хто з дітей знає ім'я мами.

Ще декілька хвилин Настуся проплакала, а потім затихла і засопіла. Носик набряк від плачу, вона важко дихала. Я обережно переклала її на диван, поруч біля братика. Накрила ковдрою та вийшла на кухню.

Щось я дуже втомилася сьогодні. Лише восьма вечора, а я відчувала себе вичавленим лимоном. Ще й ця поїздка до мами… Іноді ловлю себе на думці, що краще не мати ніякої мами, ніж таку. Гірше за будь-яку неслухняну дитину, чесне слово.