Розділ 11

Соломія

Ми обійшли буквально всі дитячі магазини торгового центру. Новий одяг, прикраси для волосся, книжечки, матеріали для раннього розвитку по методиках Монтессорі та Домана, прикольне обладнання для ігор у ванній... Я навіть купила ерго-рюкзак, щоб зручно було носити Максимку. На візочок мого запалу не вистачило. Зупиняла сумна думка, що малеча зі мною тимчасово. Бо завтра зробимо ДНК-тест і… І вже від нього будемо відштовхуватися, що робити далі. 

А сьогодні мене нереально було зупинити. Я бігала з магазину в магазин і витрачала свої заощадження. Я не могла сказати стоп, купуючи чергову річ для дітей. Ще й продавці такі чудові попалися. Потримали Максимка, допомогли приготувати суміш, забавили Настусю, щоб та не нудьгувала… Все складалося якось дуже легко та приємно. Я відчула себе мамою. Справжньою мамою і дуже боялася, що це відчуття зникне так само неочікувано, як і почалося. Що в одну секунду підійде якась незнайома жінка і скаже, що вона передумала. Попросить повернути їй дітей. Або ж навпаки, буде погрожувати. В обох випадках я не зможу нічого їй зробити. Вона - яка не яка, але мама. І має всі права на дітей. 

— Хочеш ляльку? — я показала Настусі цілий ряд модних інтерактивних пупсиків. З першого погляду і не скажеш, що це не справжні немовлята. Жива міміка, привідкриті ротики, очі, що проникали прямо в душу… В дитинстві я мріяла про них. Але батьки не могли дозволити собі такі витрати. 

А я можу. І хочу. 

— Не хоцу, — Настуся помахала головою. 

Попри свою емоційність та вимогливість до іграшок вона ставилася дуже і дуже обережно. Аж підозріло обережно. В її віці я б пищала від радості та набирала без розбору все, до чого можна було дотягнутися. Але вона не хотіла. Без особливого інтересу блукала між рядами в магазині та чекала на закінчення нашого шопінгу.

— А може ти хочеш єнотика? — я згадала її любов до цих пухнастиків. 

На мить Настуся задумалася.

— Зивого? 

— Ні, поки іграшкового, — я прикусила губу, очікуючи новий приступ дитячої істерики. Але одразу ж сама її й попередила. — Але ми можемо піти в зоокуточок, де є дуже багато тваринок, і єнотик також. Погодуєш його, погладиш…

— Тоді хоцу, — коротко відповіла Настуся, а я з новим запалом поспішила у відділення з м'якими іграшками. Стала навшпиньки, дотягнулася до верхнього ряду. Дістала довгу подушку у вигляді Єнота, хоча по довжині вона більше нагадувала сосиску з пухнастою головою.

— З нею і спати можна, — показала Настусі. — Єнотик буде тебе оберігати всю ніч…

Завантажені пакетами,  ми пішли у фудкорт зону. Я замовила курячий супчик для Настусі та легкий салат з креветками собі. Посадила Максимка в дитячий стільчик. Цікаво, а біологічна мама вже пробувала вводити йому прикорм? Все ж Максимку шість місяців, пора… Та й харчовий інтерес у нього присутній. Все вириває з рук та тягне до рота.

Але тут же себе осікла. Пізніше про це подумаю. Якщо діти ще будуть зі мною. Всього потрохи, бо щось я аж занадто увійшла в роль їхньої мами. 

— Нічого страшного, — посміхнулася, дивлячись, як Настуся пролила на себе суп. Я потягнулася за серветкою, витерла мокру кофтинку. І ледь не розревілася від почуттів, що нахлинули. 

І як можна не любити дітей? Як їхня мама так спокійно змогла викинути їх зі свого життя? Це ж ніби відрізати собі руку чи ногу… Фантомні болі та муки совісті будуть переслідувати тебе решту твого життя.

Сумні роздуми перервав звук мого мобільного. Хтось телефонував. Аркадій? Ні, не він. На екрані я побачила номер, який не обіцяв нічого хорошого. І що їй потрібно на цей раз?

— Привіт, мам, — тихо відповіла. 

— Соля, Солічка, біда! Приїжджай! — язиком, що сильно заплітався, проговорила.

Я навіть не здивована. Щоразу телефонує, лякає, а на ділі просто хоче випросити грошей на пляшку.

— Мам, що цього разу сталося? — я не повелася на її удавані емоції. Кинула швидкий погляд на малечу, посміхнулася.  

— Солічка… я… я… — зайшлася вона плачем.

На долю секунди мені стало її шкода. Як-не-як, вона не чужа людина. Але я дуже боялася, що це знову її дешеві маніпуляції. Знову вона мене використає лише, щоб дістати випивки.

— Мам, заспокойся і поясни нормально, що сталося, — сурово перервала її плач.

— Я…я… вчора йшла в магазин… — ще один голосний схлип, — і впала, а сьогодні на ногу стати не можу… Схоже, перелом… А в мене навіть їсти немає що…

Я важко зітхнула. Тільки цього і не вистачало до всього щастя.

— Я скоро приїду. Привезу продуктів на тиждень, — сухо повідомила і відключилася. 

Інтуїція підказувала, що мама обманула мене. І я лише дарма переживаю. Але переживати я не могла. 

— Настуся, я маю поїхати на в одне місце… — замовкла, бо не знала, як все пояснити манюні. — І мушу вас взяти з собою…

— В яке місце? — Настя випадково випустила ложку з пальців, і та з противним звуком дзвякнула об тарілку. Максимко голосно розсміявся з витівки сестри.

— До моєї… кхм…знайомої, — слово “мама” проковтнула. 

Не хотіла її так називати в присутності дітей. В них і так ситуація складна. Так ще після всього пережитого будуть всім мам асоціювати з чимось геть неприємним.

— Треба перевірити, чи все в неї добре, — поспішила пояснити. — Їжі привести, бо вона ногу зламала…

Настуся важко зітхнула. І я вже очікувала її звичне “не хоцу”, але нічого не відбувалося. Настя взяла серветку й акуратно витерла ротик. 

— Хоцу соколадку.

— Добре, я куплю тобі ще шоколадку. 

Навіть дивно. Її більше нічого не хвилювало. Чому вона не згадує свою маму? Її залишили чужим людям, а вона поводилася як звичайна трирічна дитина. Чи Настуся вже звикла до отаких кочувань? Поки мама влаштовує особисте життя, діти ростуть як бур'яни при дорозі. Нікому до них немає діла.

Я залишила всі наші покупки в камері збереження. Надіючись, що справлюсь за годинку. Швидко накупила цілий візок продуктів, викликала таксі й в компанії своїх маленьких попутників направилася в гості до мами.