Розділ 10

Лебединський

Я настільки забігався і запрацювався, що зовсім не помітив, куди поділася Щука з дітьми. Я був впевнений, що весь цей час вони були в гардеробній. Сиділи разом з малечею, чемно дивилися мультики, гралися, а найголовніше - не заважали. Так, як ми домовлялися. 

Марія час від часу перевіряла, як в них справи. Казала, що навіть допомогла Соломії змінити памперс Максиму, приготувати суміш, заколисати… І я був спокійним. 

Викладався на максимум в надії закрити сьогодні проєкт, а не розтягувати його на декілька днів.

І так все вийшло. 

Почався фуршет і я, наплювавши на всі правила етикету, набрав на велику тацю різноманітних закусок та канапок, направився до гардеробної. Хотілося зробити приємно Соломії. Молодчинка. Виконала своє слово. Шість годин висидіти з дітьми й ні разу мене не потурбувати… 

Але мої надії виявилися марними. Їх там не було. А Марія лише розвела руками, не розуміючи, куди зникла Щука з дітьми. 

Щось не те. Вона б попередила, що йде… чи хоча б повідомлення написала б… Точно повідомлення! Я ж телефон ще не перевіряв. Тримав його не беззвучному режимові й міг пропустити попередження Соломії.

Відставивши тацю з фуршетною їжею, я тремтячими руками дістав з кишені айфон. Десятки пропущених дзвінків, смс, відміток у соціальних мережах… Але ні одного від Соломії. Вона не телефонувала і не писала мені.

Чомусь мені стало неспокійно. Щука була не із тих людей, які так легковажили. Вона б обов'язково знайшла можливість дати про себе знати. А тут ще діти з нею… Щось сталося. Я відчував.

Фотостудія перетворилася на голосний хаос. Хтось насолоджувався фуршетом, хтось танцював, хтось не міг перестати сміятися… 

Я швидко накинув куртку й вийшов на вулицю. Свіже морозне повітря вдарило по обличчю, повертаючи мені можливість нормально все обдумати.

Я набрав номер Соломії, але на тій стороні телефона механічний голос повідомив, що абонент недоступний. Я знову набрав. І знову марно. 

Дідько! Та де ж вона пропала?

Набрав ще один номер. Аркадій. Можливо, шкільний друг знає, де зараз його дружина?

— Денисе, в мене обмаль часу, — замість привітання повідомив Аркадій. 

— І тобі привіт. Ти не знаєш де Щука?

Він важко зітхнув. 

— Я просив її так не називати, — повчальним тоном нагадав. — Чому ти не можеш залишити шкільні прізвиська в минулому? Нам не по п'ятнадцять років, в неї вже давно моє прізвище…

Ох ти ж йо-ма-йо. Кому що. Я його про одне питаю, а він чує інше. Як любила повторювати моя мама: “Ти йому про індики, він тобі про кури дикі”. 

— Ти не знаєш де Соломія? — швидко виправився, лиш би Аркадій дав вже відповідь на моє запитання.

— Вдома. Напевне, або в магазині, де їй ще бути, — проговорив флегматично. — Я не знаю, ми ще сьогодні з нею толком і не розмовляли.

— Зрозуміло, — з неприхованим роздратуванням я відключився. 

Просто прекрасний чоловік. Зразковий. Такий, з яким мене Соломія постійно порівнювала. І ці порівняння постійно були не на мою користь. 

І де мені її шукати? Телефонувати в усі лікарні? Чи краще одразу в поліцію? Але як я поясню чужих дітей? Ще припишуть мені кіднепінг.

Важкі двері студії відчинилися, і з них практично вивалилася Марія. Тільки її зараз і не вистачало. Похитуючись на високих підборах, в одній відкритій сукні, вона підійшла ближче.

— Ден, ти чому тут сумуєш? Там всі тебе шукають, переживають, — вже не зовсім тверезим голосом повідомила Марія. Вона намагалася обійняти мене, але відійшов в сторону, якомога далі від тактильного нападу помічниці. 

Як же вона дістала. Щось накрутила собі та не може залишити мене в спокої. Хоча, між нами нічого не було. Треба подумати над пошуком нової помічниці, бо Марія геть забула про свої основні обов'язки. 

Але пізніше. Зараз би Щуку з дітьми знайти, а потім і все решта вирішу.

— Марія, згадай, можливо, Соломії хтось телефонував? — намагався я знайти хоч якесь пояснення її пропажі.

— Ні, — помічниця грайливо накрутила пасмо волосся на палець. І до чого це зараз?

— Точно?

— Точно. Ніхто їй не телефонував. Але ти не переживай, Ден, та сіра миша нікому не здалася… Певно, додому поїхала…

Втома та переживання дали про себе знати. І я не стримався, почувши образи в сторону Соломії.

— Маріє, закрий, будь ласка, рота і повертайся в студію! — гаркнув неочікувано для себе самого. 

— Ти її захищаєш? Але, Ден… Вона ж ніяка…

— Ніяка — це ти! Ще й з мізками виявилася велика проблема.

Марія ображено підібгала губи, на очах забриніли сльози.

— Я йду, гостей проведеш, студію зачиниш, —сухо дав їй настанови. — І ще, з завтрашнього дня шукай нову роботу, — повідомив їй.

— Але, Ден!...

Вона ще щось говорила і говорила мені в спину, я вже не слухав. Поспіхом кинувся до проїжджої частини та зупинив попутку. Таксі чекати не було часу.

— До Театральної підкинете? Тільки швидко. Гроші є.

Короткий кивок літнього водія, і ми вже неслися перевантаженими вуличками міста. Час пік. Як спеціально, пробка за пробкою. Оминути не вдавалося. Понад п'ятдесят хвилин витратив, щоб тільки дістатися додому. 

Вже під'їжджаючи до будинку, я помітив, що у вікнах Щуки світло не горіло. І моя тривога зросла до позначки максимум.

Що з нею? Що з малими? Не крізь землю ж провалилися.

Я заплатив водію та швидко вибіг з автомобіля. Перестрибуючи сходинки, дістався третього поверху. Ключі… Ледве знайшов в кишені куртки зв'язку з брелком і відчинив двері у загальний коридор. Далі дістав запасний ключ від квартири Соломії, який вона щоразу грозилася забрати, тричі перекрутив у замку. Навпомацки включив світло і завмер на порозі. Квартира була пуста. Ні одного звуку. Ні одного натяку, що в ній хтось є.

— Щуко! Агов! Настуся! — крикнув на всякий випадок. 

Тиша. Важка тиша, яка лякала мене до чортиків. Рваними рухами я потер обличчя, намагаючись не піддаватися паніці. Треба бути в здоровому глузді.