Розділ 9

Соломія

Приміщення, де знаходилася фотостудія Лебединського, ззовні було більше схоже на покинутий будинок серійного вбивці. На околицях міста, на території колишньої фірми, яка займалася вирощуванням квітів. Якщо я правильно запам'ятала, звісно. 

Бо, признаюсь, слухала Дениса не особливо уважно, коли швидкою фурією збиралася сама й одягала дітей.

— Нам точно сюди? — з Максимком на руках, я недовірливо оглянула приміщення.

— Сюди-сюди, Щуко, — Лебединський підштовхнув мене вперед. — Давай швидше, бо і так запізнюємося.

Він впевнено покрокував вперед, щось розповідаючи Настусі. Я не розбирала їхнього діалогу. Але спільну мову вони знайшли. Швидко йшли й весело сміялися.

— Будь як вдома, — Денис відчинити важкі двері та махнув рукою, щоб я заходила.

— І це твоя фотостудія? — почала я, але різко осікла себе, бо всередині… 

Це було щось неймовірне. 

Я навіть відкрила рот від шоку та дивовижної краси. Ця фотостудія… я подібних їй ще не бачила. Велика оранжерея з різнокольоровими посадками квітів, наступний зал прикрашений в новорічному стилі з ялинкою та віночками на дверях, ще один зал з підвісною системою подачі води та аквазоною… 

І лише тепер я зрозуміла, чому Лебединський так пишається своєю фотостудією. Він сам, без матеріальної допомоги та будь-якої підтримки, зміг створити такий крутий проєкт, аналогів якому ще треба пошукати. Денис горів своєю справою і впевнено закривав кредит, під який заставив батьківську квартиру. 

Він дійсно був професіоналом своєї справи, хоч і трохи вітряним. А ще дуже везучим. Потрібні клієнти та зв'язки самі знаходили його. А його харизма, гумор та якесь природне вміння зачаровувати людей допомогли йому стати найпопулярнішим фотографом міста. А, можливо, і країни. Я не особливо слідкувала за його кар'єрним зростом. 

Останні роки я взагалі мало чим цікавилася. Жила марними надіями на материнство і зовсім випала з реального життя. Життя, яке, на відміну від мене, продовжувалося. А я застрягла у своїй міцній оболонці шаленого бажання народити дитину і не помічала нічого, що відбувалося навкруги.

— Ден, нарешті, — до нас вийшла шикарна рудоволоса дівчина у червоній сукні з паєтками, яка ледь прикривала її груди. Вона з неприхованою огидою оглянула мене і малюків. — А це…

— Це зі мною, — сухо відповів Лебединський. 

— Але ж діти… Їм тут не місце і… 

— Вони не будуть заважати, — різко зупинив її Денис. 

— Ну добре, як знаєш, — широко посміхнулася руда красуня, хоча на її обличчі читалася вся гамма емоцій, і вона точно не зраділа такій перспективі. — Фуршет замовила, скоро привезуть із ресторану. Все решта вже давно готово.

— Дякую, Маріє, — таким самим сухим тоном подякував Лебединський.

— Я завжди рада допомогти… — солодким голоском відповіла Марія. Настільки солодким, що мене ледве не знудило. 

Їх точно пов'язує якась легка інтрижка. Бо рудоволоса красуня не зводила закоханих очей з Лебединського й грайливо прикушувала нижню губу, наповнену гіалуронкою.

Ех, Денис-Денис… Звідки в нього взялася така дурна звичка змінювати жінок, як рукавичок? Пам'ятаю, в школі він був таким милим романтиком, який переживав, щоб гарно підписати мені дружню валентинку… Що ж його так змінило? Доросле життя? Чи я геть його не знала?

Денису б тільки змінити відношення до стосунків та жінок, то взагалі ціни б не було. Просто ідеальний чоловік: і полюбить, і нагодує, і все прибере за собою.

Неочікувано вхідні двері фотостудії відчинилися і всередину увірвався натовп шумних хлопців та дівчат. Компанія щось бурхливо обговорювала, реготалася, підколювала одне одного. Високі, стрункі, вони були як на підбір однакові. Найстаршій дівчині було на вигляд двадцять чотири роки, і то, з дуже великою натяжкою. Це їх мають фотографувати?

— А ось і моделі, — наче підтвердила мої думки Марія і пішла їм на зустріч.

Настуся перелякано притулилася до Дениса, Максимко ж навпаки почав посміхатися, дивлячись на голосний натовп.

— Щуко, бери малих і… — Лебединський пройшовся поглядом по залу, почесав потилицю. — … почекайте мене в гардеробній. Вішалки зараз заберуть, і буде вільніше. Там є чайник електричний, фрукти, бутерброди.... Більше ніде, бо зараз тут буде дика метушня… І, будь ласка, не відволікай мене, бо сьогодні дуже важливий момент в моїй кар'єрі...

— Я все зрозуміла, будемо тихі, як миші під віником, — перебила його і жартівливо козирнула двома пальцями, хоча самій було не до жартів. 

Некомфортно, шумно, повно незнайомих людей, всі кудись поспішають… Я взагалі забулася, коли в останній раз відвідувала схожі заходи. Постійно вдома. І постійно одна, чекаючи Аркадія з роботи. Зі своїми турботами я і не помітила, як перетворилася на інтровертну домогосподиню, яка нічим не цікавилася і нікуди не ходила.

А ще ж малеча на мені… Тепер моя ідея здавалася мені максимально ідіотською. І для чого я напросилася у фотостудію? Вдома хоча б якийсь спокій був. 

— Пішли, Настусь, — я забрала дівчинку у Дениса. 

Рухнула плечем, щоб поправити ремінець невеликої дорожньої сумки й поспішила сховатися з дітьми у вказаній кімнаті. Повно вішалок з нарядами, капелюшки, аксесуари на всіх вільних поверхнях… І що нам робити шість годин тут? Настя із захватом пройшлася та обдивилися кожну сукню, кожну намистинку, каблучку… От що значить дівчинка. Потяг до прекрасного в них в крові. 

— Я хоцу їсти, — Настуся не дуже вчасно вирішила перекусити. 

Я зайняла вільний стілець біля стіни, посадила Максимка на коліна. 

— Ти ж пів години тому снідала. Макарони з сосисками їла, пам'ятаєш?

— Я хоцу соколадку, ти обіцяла, — вимогливо нагадала мені. Бо я вже вкотре не даю їй солодке. 

Я обіцяла, але зовсім про це забулася, поки збиралася у фотостудію.

— Соколадку, — Настя склала руки в боки й насупилася. От маніпуляторка мала.