Розділ 5

Соломія

Що може бути прекраснішим, ніж пробігтися на повній швидкості людського організму в супермаркет, закупитися, а потім з повними пакунками піднятися на третій поверх, бо на Різдво ліфт комунальники ремонтувати не будуть?

Та все що завгодно! Все, що завгодно! 

Я через раз встигала зробити вдих, ноги гуділи, спина промокла від поту. Я гнала, висолопивши язика, як скажена лисиця в людське поселення, і вже на повну бачила, яке влаштую шоу Аркадію! Хоча, перед тим, нагодую дітей, покупаю, переодягну, положу спати… І вже тоді зі спокійною душею піти давати взбучки своєму чоловіку!

Захотілося йому чужої качки? Але невдячний! Я йому влаштую качку і запхаю апельсини в одне не дуже приємне місце!

З думками про самосуд над чоловіком, який зрадив моїй різдвяній вечері, я не помітила, як піднялася на третій поверх і завмерла. На сходовій клітці було ціле скупчисько людей: лікарі, поліцейські, сусіди… Вони щось шумно обговорювали, перекрикуючи одне одного. Що саме - я не могла розібрати.

З-за дверей нашого спільного коридору з'явилася голова Дениса і швидко сховалася назад. А моє серце зробило потрійний кульбіт від усвідомлення біди. Невже Лебединський викликав швидку, поліцію… невже повідомив сусідам, що нам підкинули дітей? Як він міг…

— О, а ось і Соломія, — помітила мою присутність тітка Устина, “комендантка” нашого будинку. Все про всіх знає. — Тільки тебе і чекали…

Ну все. Точно по мою душу приїхали. Хоч би малеча не злякалася.

— А що тут відбувається? — я намагалася надати голову твердості та впевненості, але вийшло якось не дуже. Відчула себе на мить школяркою, яку викликали на директорську нараду і зараз будуть зачитувати мої недоліки.

— Як що? Соломія, ти приколюєшся чи що? — тітка Устина осудливо плеснула в долоні й важко зітхнула. — Таке сталося, таке сталося… а вона ще сміє питати… Як це далі жити… я не знаю…

Натовп зашумів, і я ледве змусила себе стояти на місці, а не бігти у квартиру та барикадувати двері від цих неадекватів. Я їм дітей не віддам! Ні. І взагалі нікому не віддам. Не зараз так точно.

— Та що сталося? — не витримала я.

Один із поліцейський криком зупинив нерозбірливий гомін та підійшов до мене. Зовсім молоденький, було помітно, що він дуже втомився за цей вечір, але не зреагувати на виклик не міг.

— У вас камеру на поверсі зламали. Чимось важким кинули. Каменем, напевно. Може, ви щось бачили чи чули?

Нервовий смішок вирвався з моїх грудей. І мені відразу відлягло. То весь шум тут через цю бісову камеру? Всього-на-всього? Помітивши здивування поліцейського від моєї реакції, я поспішила відповісти:

— Я взагалі думала, що камера у нас для декорації… — обвела поглядом натовп. — Не знала, що вона працює… А так нічого не бачила…

— Працює, точніше, працювала, — тітка Устина не змогла не вставити своїх п'ять копійок.

— Та помовчіть ви! — поліцейський втомленно витер чоло. — Тоді будемо вже розбиратися у відділенні, після Різдва. І так справ по горло.

— А як же ми без камери будемо? — тітка Устина ніяк не заспокоювалася. — От нелюди, в таке свято пакості робити.. Ай не-не… — похитала вона головою та взялася за поручень, важко дихаючи. 

Вона свідомість втрачає чи розігрує спектакль? Бо якось не дуже переконливо виглядало.

— А–а–а, швидка… то для вас, тітко Устино? — запізніло дійшло. — А я вже собі накрутила…

— Якщо щось згадаєте, — поліцейський закинув мені в пакет свою візитку, — наберіть мене. Може якісь підозрілі люди чи навіть діти? В нас час всі можуть вчинити злочин. 

Хотіла відповісти, що всі були. Підозріла мамка, яка залишила своїх кровинок під дверима та втекла, і неймовірно милі дітки…Але точно ніхто із них не псував камеру. Діти навіть би не дістали до неї... Боже, діти! Вони ж їсти хочуть, а я тут язиком верчу.

— Я мушу йти, — я швидко розігнала натовп від своїх дверей та тінню пірнула всередину квартири. 

Підозріла тиша змусила мене швидко роззутися та побігти з пакетами у вітальню. Нікого. Де ж вони всі?

Розвернувшись на сто вісімдесят градусів, я змінила маршрут у квартиру сусіда. Без стуку увірвалась до нього.

— Денисе, де діти? — закричала, не контролюючи себе. - Денисе!

І тут же завмерла. На його дивані по центрі сидів єнот і з апетитом їв моркву. А Настуся та Максимко із захватом спостерігали за ним. Єнот чхнув і діти синхронно розсміялися.

Вони навіть не помічали мене, наскільки були зосередженні спогляданням за твариною.

— Щуко, чого кричиш? В мене все під контролем, — Лебединський розплився в посмішці та кивнув на малечу, мовляв, бачиш, як я круто придумав.

— А ти вже і не такий безнадійний… — промовила я, стягуючи пальто з себе. — Молодець, що забавив дітей. А я все купила, будемо годувати їх…

Поки дітки були зайняті єнотом, я пішла на кухню Дениса. Швидко обстежила ящики та тумбочки, дістала декілька каструль. Не втрачаючи ні секунди, зварила гречку з курячою грудкою для Настусі, приготувала суміш для Максимка. Наче все готово.

— Так, все, Денисе, допомагай, — я рішуче зайшла в кімнату, хоча саму трусило від страху. 

Як то все правильно зробити? В мене ж і племінників не було, щоб здобути який не який досвід. В книгах то все так легко, а в житті… 

Малеча з єнотом синхронно поглянули на мене і я ще більше розгубилася.

— Що саме? — уточнив Лебединський. Він виглядав спокійно та впевнено, наче виростив вже не одного малюка.

— Треба погодувати їх, — малеча не зводила з мене уважного погляду. Вони ж не збираються зараз розплакатися? 

— Щуко, ти чого? На тобі лиця немає, — Денис забрав в мене з рук пляшечку. Віртуозно посадив на руки Максимка і почав годувати сумішшю.

Від здивування я відкрила рота. Я чогось не знаю? Може, він після основної роботи підробляє і нянькою?

Як в нього так легко це вийшло?

Ні криків, ні плачу. Мене б хтось так заспокоїв.