Розділ 3

Соломія

— Аркаша, це не те, що ти думаєш, — присоромлено пробурмотала я і різко відштовхнула від себе Лебединського. — Денис мусив вдягнути твій костюм, бо колядники прийшли, а він голий, без трусів… І ці діти не наші, ми їх знайшли під дверима, тут ще записка, але нічого не зрозуміло… — запнулася і ледь не провалилася крізь землю.

 Боже, що я несу? 

І Лебединський теж молодець, як не треба, то рота не закриє, а тут і слова зайвого не видавив. Стояв мовчки й спостерігав за моїм позором. А міг би і допомогти, щось сказати толкове… Я його не раз рятувала. Невдячний…

— Соломія, я взагалі нічого не зрозумів, давай завтра поясниш нормально, — Аркадій втомлено поглянув на нас і поставив шкіряну сумку з ноутбуком на підлогу. — Привіт, друже, — він потиснув долоню Денису, скупо поцілував мене в чоло. - Я втомився, сьогодні була важка непланова операція. Я йду спати.

Стоп. Що? І це все? Це все, що він може сказати?

— Вечеряти будеш? — я ляпнула, не подумавши. — Я качку запекла з апельсинами, узвар зварила…

— Я повечеряв в лікарні, — по дорозі у спальню повідомив Аркадій і голосно зачинив за собою двері.

Я на деякий час просто втратила дар мовлення. Лебединський, схоже, також. Лише сопіння малечі порушувало важку тишу. 

Як мінімум, Аркадій міг би поцікавитися, що це взагалі все значить. Його друг та мій колишній однокласник без трусів, в костюмі, що нахабно позичив в нього, обіймав мене, а на дивані спали чужі діти… 

Я вже не кажу, що Аркадій би мав офігіти і замучити мене питаннями:”Що ми робимо? Як діти тут опинилися? Чи телефонували ми в поліцію?”

Але мій чоловік просто пішов спати. Просто. Пішов. Спати. І залишив мене розбиратися з усім цим самій.

Або на нього так вплинула та операція, або він смертельно втомився і не зміг адекватно осмислити ситуацію.

— І ти ще будеш приписувати цих дітей мені? — хмикнув Денис задоволено, розриваючи наше мовчання. — Аркаші запитай, хто така Ромашка.

— Що? — я повільно перевела погляд на нього, наче винирнула з міцного сну. — При чому тут… 

— При тому, що у твого Аркаші хтось є, — наперед завершив моє запитання Денис. — І до ворожки не ходи.

— Ой, не плети вже дурниць, — я збісилася за примітивність його думок. Звичайно, легше за все перекласти свою відповідальність на когось іншого, а не признатися, що сам натворив справ. — Аркадій після важкої операції, в нього банально не має часу на коханок… 

— На таке, – Денис кивнув в сторону сонної малечі, — багато часу і не треба. Дві-пять хвилин і готово.

— Фу, досить! — я демонстративно закотила очі. — Дякую цікавий за факт з анатомії, але не всі чоловіки швидкостріли, як ти, — уїдливо підколола його.

— Ага, тому саме за мою "швидкість" мене хочуть всі жінки цього під'їзду. І не тільки. Щуко, не придумуй дурниць. 

Лебединський підняв куточки губ в хитрій посмішці, потріпав мені волосся, наче собаці, і впевнено почимчикував на вихід.

— Ей, ти куди зібрався? — я з грацією скаженої лані перегородила дорогу. — В нас взагалі-то діти!

— В тебе діти, Щука, в тебе, — Денис посміхнувся і, взявши мене за плечі, легко переставив мене в сторону. — А в мене у квартирі голодний єнот та хом'яки, які теж потребують моєї уваги. Так що, соррі, я тобі не помічник! Он Аркадія свого буди… питайся, хто така Ромашка і що тобі робити…

— Та нема в нього ніякої Ромашки! — я просто закипіла. 

Мені було боязко, тривожно… Я взагалі вперше в подібній ситуації… А малюки? Їх рідна мама покинула і пішла влаштовувати особисте щастя! Що буде, коли вони прокинуться, а з ними сидить чужа тітка?

— Не знаю, Щуко, ти ж краще в цьому розбираєшся, все-таки жінка, у вас це в крові, — Лебединський флегматично нагадав, наче говорив про щось дуже буденне та звичне, — щось та й придумаєш. А в мене справи.

— Ти покинеш цю квартиру лише через мій труп! — я вискочила перед Денисом і зайняла войовничу позу, виставивши вперед кулаки. — Або мертвим, — додала без натяку на жарт.

Нехай тільки спробує залишити мене одну з малюками, то він дуже пожалкує! 

— Щуко, — Лебединський зайшовся хриплим сміхом. — Ти краще б так погрожувала своєму ненаглядному. Це Аркадій  клявся в РАГСі бути з тобою “І в радості, в і в горі” — він кивнув в сторону спальні. — А то твій чоловік створив проблему, а я маю віддуватися. 

— Досить звинувачувати Арка… — я понизила голос і різко замовкла, бо зустрілася з поглядом Настуньки. Сонна манюня прокинулася. Вона потирала очки долонями й розглядала кімнату, не розуміючи, що тут робить. 

— Хоцу маму-у…. — зарюмсала вона, і я миттю підбігла до дивана. — Маму-у-у-у…

Своїм плачем вона розбудила і братика, який до того, ніяк не реагував на звуки та дорослих, що його оточували.

—Денис, ти бери малого, я Настусю заспокою! — командирським тоном наказала.

Я підняла дівчинку на руки й почала гладити по волоссю та спинці, шепочучи, що скоро мама повернеться, бо має важливі справи.

А що ж я мала ще казати? Так, я прочитала багато книг по дитячій психології, по догляду, вихованню, але діти в теорії та на практиці - то зовсім різні поняття.

Лебединський слухняно дістав немовля з автокрісла і завмер з ним на витягнутих руках. В нього був такий переляк на обличчі, наче він знайшов скажене лисеня і готувався до нападу.

— Щука, що далі робити? — шоковано уточнив. — Він… він смердить, фу… — принюхавшись, повідомив Лебединський.

— Треба переодягнути та погодувати, — проговорила тоном досвідченої мами.

Але от в що переодягнути і чим нагодувати? В мене ж зовсім нічого немає вдома…

Настуся на руках зайшлася ще сильніше, вона плакала і просила відвести її до мами. Ой, маленька, я б з радістю. Тільки де твою маму шукати?

— Настусь, а ти мультики любиш? — я вдалася до банальних хитрощів. — Може, про Свинку Пеппу? Щенячий Патруль? Панду Кунг-фу?