Розділ 2

Соломія

— Добрий вечір тобі, пане Господарю! Радуйся…

Семеро маленьких янголяток різного віку, не попадаючи в слова, співали колядку. Деякі мовчали та мило посміхалися. Схоже, забулися трішки текст. Але воно і не дивно — така мацьота, а вже ходить колядує по під'їзду. Найстаршому хлопчику, здається, було вісім, найменшому… найменшого взагалі тримали в автолюльці, де він солодко спав… Геть батьки здуріли, таких кнопок самих відпускати. 

— … застеляйте столи та все килимами та кладіть калачі з ярої пшениці… 

 І де лише такі костюми знайшли? Янгол, овечка, сніжинка, Санта, ще одне янголя… Такі гарнюні… Я замилувалася дітками, відганяючи від себе сумні думки. Я дуже хочу, щоб хтось із них був моїм. 

— Добрий вечір! З Різдвом Христовим! — закінчив свою колядку найстарший хлопчик.

— Дякую, що завітали, мої любі, — я вручила їм заготовлений раніше пакунок із солодощами та мандаринками. Найголовнішому протягнула гроші, бо ж він наче найвідповідальніший.

— Ого, дякуємо, тьотю, — дітки були шоковані великою купюрою, а я тішилася більше за них, що змогла їх порадувати. Своїх не маю, то хоч якось компенсую дитячу радість. 

—Ой, а ви ж своїх колядників забули, — нагадала дітям, що впевнено почали підійматися на четвертий поверх. Біля дверей продовжувала стояти дівчинка, років трьох, в костюмі Санти, а на підлозі спало немовля в автолюльці.

— А то не наші, — крикнув з верхніх сходинок головний хлопчик.

— Як не ваші? 

— Вони вже були, коли ми прийшли.

Липкий холодок пройшовся по моїй спині. Що це значить? Їхні батьки зовсім втратили глузд? Залишати таку малечу одну.

— Привіт, - я присіла, щоб бути на рівні маленької дівчинки. — Як тебе звати?

— Настя, — ледве чутно прошепотіла вона. 

— Настюся, а де твоя мама живе? Не підкажеш? 

Личко в манюні було не дуже знайомим. Я судомно перебирала в голові всіх, на кого вона може бути схожою.

Можливо, це донька нової сусідки, що нещодавно переїхала в будинок? Тієї самої блондинки, від якої тікав Лебединський? Я з нею ще не встигла познайомитися, не в курсі чи є в неї діти.

— Мама пливезла нас з блатиком і сказала тут цекати. А сама післа, — дівчинка прикусила нижню губку, наче готувалася розплакатися.

— Ой, тільки не плач, не плач, маленька, — я швидко пролепетала, надіючись її заспокоїти.

Але натомість паніка накрила мене з головою. Що це все означає? Хто їх привіз і для чого тут залишив?

— Денис! — крикнула у всередину квартиру. 

Він весь цей час ховався в моїй спальні, щоб не налякати своїм голим видом колядників. 

— Денис, дідько, ти чуєш чи ні? 

Я сильно нервувала, бо вся ця ситуація нагадувала сон. Як таке може бути?

Дівчинка схлипнула і, ховаючи обличчя маленькими долоньками, розплакалася. 

— Ой, ні-ні, сонечко, не треба плакати, — я підійняла її на руки. Боже, вона така легенька. Зовсім нічого не важить. 

І що далі робити? Підручники по дитячій психології та курси з материнства не готували мене до такого моменту. 

Я навіть уявити не могла, що хтось залишить своїх дітей під нашими дверима. 

— Щука, чого кричиш? — Денис нарешті дозволив собі вийти. Він вже знайшов спортивний костюм Аркадія і без дозволу натягнув на себе. — Чиї це? — він з посмішкою кивнув на дітей.

— Я… я не знаю, — злякано промовила.

— Тобто? — посмішка швидко сповзла з обличчя Дениса. — Щука, ти що кіднеперкою влаштувалася? Крадеш дітей на Різдво? Ай-яй-яй, — з осудом поцокав язиком.

— Я… я… нікого не крала… — я плуталася в словах, не в змозі сформувати нормальне речення. — Їх залишили під дверима.

Дівчинка розплакалася ще сильніше, а я була на грані, щоб не підхопити її плач. Мені було страшно, і я навіть уявити не могла, що робити далі.

— А ну заспокоїлися, — наказав Денис із незвичною для нього суровістю. — Йди з малою у вітальню, я візьму автолюльку.

Я слухняно кивнула і попрямувала до дивану. Я гладила Настю по волоссю, спинці, але дівчинка ніяк не заспокоювалася. 

— Тут є записка, — Лебединський витягнув різдвяну листівку з кишені комбінезона і поставив біля мене автолюльку з маленьким хлопчиком. Він, на відміну від сестрички, міцно спав і зовсім не переживав через відсутність мами.

— … привіт, мій драконе… — почав читати з інтонацією Денис і запнувся, наче згадував, хто це може бути. — … Я дуже довго приховувала від тебе доньку, її звати Настя, їй три з половиною роки. Я вирішила влаштувати своє особисте життя, але з дітьми це зробити неможливо. Тому я повертаю Настю тобі, виховуй її та турбуйся про неї, а хлопчик не твій. Це Максимко, йому тільки шість місяців…

— Денис, що це взагалі значить? — я не вірила почутому. Маленька заснула на мені, вирубившись від плачу.

— … вважай, що немовля йде в подарунок… — Лебединський дочитав листівку, покрутив її в руках, наче шукав ще якоїсь підказки. 

— Денис? — нагадала про своє питання.

— Значить те, що немовля йде в подарунок,  — шоковано повторив останній рядок із записки.

—  Денисе, це ж жарт? 

Я спробувала посміхнутися, бо була впевнена, що це його витівка. Дурна, без сенсу і логічних пояснень. Витівка, яку тільки колишній однокласник і міг би придумати. Як завжди. 

—  Щука, це не я… —  розгублений вид підказав, що Денис тут ні при чому. І цих малюків дійсно нам підкинули. Якась безсовісна мама-зозуля залишила своїх кровинок під нашими дверима.

—  Тоді чиї вони? —  прошепотіла ледве чутно, щоб не розбудити малечу. 

—  Щука, та я взагалі уявлення не маю…

Я обережно встала і переклала дівчинку на диван, вкрила пледом і вже інстинктивно хотіла поцілувати в щічку. Як всі нормальні мами роблять. Цілують сонну дитину. Але я одразу ж себе осікла - вона була не моя…

—  Такі класні, мимоволі вирвалося з мене. 

Немовля в автолюльці солодко позіхнуло і я на секунду замилувалася його обличчям. Довгі темні вії, кирпатий носик… А як від нього пахло… Молочком та дитинкою… Це саме той запах, який замінив би мені будь-які найдорожчі парфуми світу.