Початок

От падлюка! Чорт! Чорт! - закричав він.

Валєра буквально секунду тому приземлився на не миту вже місяць підлогу, а збоку нього валялись поламаний табурет і розбитий світильник. Знову в нього нічого не вийшло. Він був невдахою і, як те прийнято в невдах, в нього часто нічого не виходило, бо ж інакше, як би він ним був? 

Втім, як бути невдахою Валєра знав як ніхто інший, такий собі гуру-лузер. Всі його знайомі це визнавали. Згадати хоча б той випадок, коли він зламав руку, йдучи на своє перше за останні півроку побачення, чи як застряг в ліфті свого ж будинку, і поїзд поїхав у відпустку без нього, чи ще сотню таких же самих по суті історій.

І от, тепер Валєра знову поліг від невдачі, цього разу буквально. Він знову бідкався і знову ненавидів весь світ. Знову нарікав і знову лаяв. Хоч йому було і не звикати, він все одно питав чому це з ним? Чому він? І за що? Але чомусь жодного разу не «що він робить не так»?  Якби ж він тільки міг подумати…але ні! Валєра не думав! Відмовлявся! І лаяв - лаяв, і бідкався, і нарікав. 

Чому ж тоді він відмовлявся, запитаєте ви? Хто його знає, може тому, що так робили всі, кого він знав, а може й тому, що це було єдине, що він взагалі умів добре, чи ж просто не вмів інакше, а може, і тому, і тому, і тому. Ніхто точно сказати не може. Ми тільки знаємо, що він це робив при будь-якій зручній нагоді, робив добре і вже довго.

Перший його спогад про це вміння був двадцятирічної давності. На дворі стояла нестерпна жара, а маленький Валєра нудився в пісочниці з новеньким тракторцем, який йому подарували на День народження. Він не любив своє День народження, бо воно було в серпні, і серпень Валєрка також не любив, бо в серпні було жарко.

Тоді Валєра часто запитував себе чому він не народився весною, коли погода, як йому те здавалось, була нормальна. А ще він не розумів, як може не розуміти свого щастя Матвій, сусідський травневий хлопчик, який хотів би бути народженим якраз влітку, коли світить сонечко і жара. Травень Матвій не любив, в травні ішли дощі. 

Часом хлопці ніяк не могли дійти згоди, яка ж пора року краща і сперечались: літо чи весна, геть випустивши з уваги існування зими та осені, бо ж коли доносиш свою правду, все інше стає не таким суттєвим. 

Одного разу, Валєра і Матвій вступили в таку конфронтацію аргументами, що ледь не дійшло до бійки, після того випадку вони не розмовляли цілий тиждень, а при зустрічі робили вигляд, що взагалі одне одного не бачать. Це тривало, поки мамі Валєрки не набридло забавляти сина, який через надлишок у нього вільного часу і відсутність якоїсь іншої зайнятості чи компанії тягався за нею хвостиком всюди, куди б та не вирішила податись. Тож, коли владнання цього конфлікту стало гострим питанням і для неї самої, вона швидко справилась з ним, зізвваши опонуючі сторони за склянкою вишневого компоту і шматком шоколадно-бананового торта, після чого протиріччя хоч нікуди і не ділось, перейшло в латентну стадію.

Все ж, при цій їхній надважливій розбіжності, було в хлопців і дещо спільне - вони обидва дуже любили подарунки, тож коли у когось з них з'являлось щось нове, обовязково вигадувалась якась гра, де мали б бути залучені двоє. Не подумайте, що це було від великого бажання поділитись, тай не те, щоб це їм дуже подобалось, просто, самим гратись було ну так нудно, що вони були ладні іти на жертви.

Тому, наступного дня після того, як Валєрці подарували тракторець, він подався на майданчик шукати там Матвійка, щоб разом з ним гратися в археологів - супергероїв. Свого колегу Валєра так і не знайшов, через що сильно-сильно образився, бо ж був впевнений, що той там має бути. Ще трохи посидівши біля пісочниці зі своїм тракторцем, куди жодного разу навіть піску не набрав, він зробив висновок, що дружба - діло погане, сумне, тай не таке вже й потрібне. З того часу і друзів Валєра більше не мав, і веселіше йому не ставало. Не допомагали цій ситуації ні спроби Матвія помиритись, ні співчуття мами, і навіть шоколадно-банановий торт, який з'явився на столі тепер дуже часто, для того, щоб настрій його був кращим.

Валєрка вирішив, що життя зрозумів, і так, як нічого іншого йому ніхто не пояснив, залишався впевненим, що інакше вже не буде.

З часом він так призвичаївся до того, що торт і співчуття з'являються тоді, коли йому, скажімо, невесело, що вже і сам не розумів коли це дійсно так, а коли тільки тортик хочеться; згодом він забув і про тортик, але говорити про те, як йому зле не перестав.