Розділ 30

Ми з Дем’яном накрили стіл у вітальні – там було затишніше і на диванах ми всі помістилися. Марина Олексіївна раз у раз поривалася допомогти, і я дозволила їй рознести чашки.

– Як у вас справи? Все добре? – запитала вона, коли ми на мить залишилися наодинці.

– Звісно, – я витиснула фальшиву посмішку, від якої занили м’язи обличчя. – А у вас? Сподіваюся, з трубою розберуться швидко, і ви скоро зможете повернутися до звичного комфорту.

Я не втрималася. Дем’ян, на щастя, не чув, але мені було фізично задушно в одному просторі з його родиною. Я щойно почала звикати до нього самого, як раптом тут нові «контролери».

– Я теж на це сподіваюся, – Марина Олексіївна усміхнулася так безтурботно, ніби не помітила мого натяку, і підхопила чашки.

За столом запала тиша, яку переривав лише брязкіт виделок. Я їла повільно, намагаючись розтягнути процес, щоб не сидіти потім без діла під прицілом їхніх поглядів. Раптом заговорив Андрій Миколайович:

– Ви нам у гостьовій постелите? Ми там сховаємося, заважати не будемо.

– Ну як це «не будемо», – заперечила дружина. – Ти ляжеш раніше, тобі на роботу. А в мене знову безсоння, я тут посиджу у вітальні, почитаю.

Виделка зі дзвоном випала з моїх пальців на тарілку. Вони робили це спеціально. Марина Олексіївна явно вирішила чергувати біля дверей, щоб переконатися, що молодята сплять в одній кімнаті й не розійдуться по кутках.

– Звісно, – озвалася я, відчуваючи, як усередині все закипає. – Ви зовсім не заважаєте.

– От і славно, – кивнула свекруха. – Вам висипатися треба. А то що це в тебе, синку, дружина така бліда? Зовсім спати їй не даєш?

– Йому є з ким спати, – ледь чутно пробурмотіла я собі під ніс.

Батьки не почули – Андрія Миколайовича відволік телефонний дзвінок. Зате Дем’ян усе чудово розчув.

– Ревнуєш? – шепнув він, схилившись до мого вуха й нахабно підморгнувши.

У мене не вистачало слів. Яка ревність? Це була чиста, концентрована лють на ситуацію. Ми чужі люди, і його потреби мене не стосувалися – нехай задовольняє їх хоч з усім офісом одразу.

– Ні, – відрізала я і спокійно повернулася до їжі.

Розмова за столом плавно перейшла на справи.

– З’явилися підозри, хто Варум інформацію злив, – буденно промовив батько Дем’яна. – До речі, Філіпа нещодавно бачив біля байка. Злий такий був.

Я завмерла, переставши жувати. Ім’я Філіпа подіяло як розряд струму.

– Мабуть, знову щось задумали з родиною, а не вийшло, – зазначила Марина Олексіївна. – Їм тільки привід дай...

Тоді я вже не змогла стриматися і випалила:

– Я думала, що він не близький зі своїми батьками.

Марина Олексіївна насупилася й потягнулася за склянкою мінералки.

– Не близький? У них чудові стосунки. Улюблений синочок все-таки.

– Ага, – додав Андрій Миколайович. – Але не єдиний. Того позашлюбного віддали до дитячого будинку і навіть не згадують. Данило, здається. Що за люди? Жах.

Я розгубилася, не знаючи, як на це реагувати. Не хотілося більше нічого питати, адже я ж нібито не знаю Філіпа, і зайвий інтерес здасться підозрілим.

Але тепер це не давало мені спокою. Він же казав, що не близький із батьками, що в них надто різні цілі. Невже, щоб я більше не питала про них?

– Давайте хоча б за вечерею без неприємних тем, – раптом попросила Марина Олексіївна. – Коли ми ще так посидимо? Тільки Люди з Давидом не вистачає.

При згадці про «батьків» я ледь не вдавилася. Ще і їх тут не вистачало для повного щастя. Батьки Дем’яна хоча б любили свого сина, а мої... вони були мені чужими. Навіть більше ніж чужими.

– Може, зберемося якось? Великою родиною, – запропонував Андрій Миколайович, дивлячись на мене. – З рідними людьми завжди затишніше.

Дем’ян раптом зайшовся кашлем, судомно запиваючи його охололим чаєм. Я занервувала, не знаючи, чи варто плескати його по спині, але він упорався сам.

– Ми самі розберемося, тату. Як буде час – влаштуємо. А зараз уже пізно, – він награно позіхнув.

Нарешті з вечерею було покінчено. Я почала прибирати посуд, намагаючись швидше сховатися на кухні. Марина Олексіївна допомагала мені, але невдовзі відволіклася на розмову з сином у коридорі. Я залишилася одна, завантажуючи посудомийку, коли почула кроки за спиною.

– Пам’ятаєш, що я казав? – голос Дем’яна звучав низько й твердо. – Сьогодні спимо в одній кімнаті.

– Добре, – я не оберталася. – Постелиш собі на підлозі, переб’єшся одну ніч.

 – Ні.

– Що значить «ні»? – я повільно повернулася до нього.

– Ми спимо в одному ліжку.

– Не хотілося б, – я схрестила руки на грудях. – Рита мене за таке живцем спалить. Не хочу так ризикувати.

– Тим не менш, – він зробив крок ближче, перекриваючи мені шлях до виходу, – тобі доведеться.