Розділ 29

Я залишилася в кімнаті, прислухаючись до того, як Дем’ян іде відчиняти двері. Серце неприємно тьохнуло: кого це принесло так пізно? Невже Рита? Тепер, коли правду розкрито, їй більше немає сенсу ховатися. Я уявила, як вона може постійно заглядати у цей дім, і нам доводиться ділити побут на трьох. Від цієї думки стало нестерпно. Мені байдуже на їхні почуття, але перетворювати дім на прохідний двір для його коханок я не дозволю.

У коридорі пролунали жваві голоси. Я вийшла з кімнати й завмерла: на порозі стояли батьки Дем’яна. Марина Олексіївна, загорнувшись у дорогий пуховик, стягувала чобіт, спираючись на плече чоловіка. Андрій Миколайович терпляче чекав, тримаючи в руках коробку з тортом.

– Алісо, добрий вечір! – усміхнулася свекруха. – У нас вдома трубу прорвало, такий кошмар! Ви ж не проти, якщо ми у вас пару днів перекантуємося?

Я вже розкрила рота, щоб бовкнути щось уїдливе, але Дем’ян зреагував швидше:

– Звісно, проходьте у вітальню. Ми якраз чайник ставимо.

Я пирхнула й зникла на кухні. За пів хвилини туди зайшов Дем’ян. Я одразу вперла руки в боки:

– Це ще що за явлення? У них що, іншого житла немає?

– Є, – Дем’ян спантеличено почухав потилицю. – Але, здається, вони вирішили влаштувати нам тотальний контроль.

– І ніякої труби не проривало?

– Не знаю. У будь-якому разі підіграй мені. І їх треба чимось нагодувати.

– Я не вмію готувати, – відрізала я. – Минулого разу навіть млинці перетворилися на щось неїстівне.

Дем’ян завмер, дивлячись на мене з якимось дивним виразом обличчя – сумішшю розгубленості та ніяковості. Мабуть, моя прямота його обеззброїла. Я різко відвернулася й клацнула кнопкою чайника.

– Діти, ну ви де зникли? – донісся голос Марини Олексіївни з коридору.

– Хвилину, мамо! – крикнув Дем’ян і обернувся до мене: – Разом щось придумаємо. Я зараз.

Він вийшов, а я сперлася долонями на холодну стільницю, намагаючись вгамувати хвилювання. Дістала чашки, але заварювати чай не поспішала. Невдовзі повернувся Дем’ян із тим самим тортом.

– Спочатку нормальна їжа, потім солодке, – скомандував він.

Я зазирнула в холодильник: продуктів було багато, але готового нічого.

– Торта о дев’ятій вечора їм замало? Я спати хочу.

– Там справді аварія, вони дві години воду вичерпували, втомилися. Запах у домі стоїть жахливий, ремонтники будуть тільки завтра. Тому давай нагодуємо їх нормально. Котлети я закину в духовку, а ти наріж салат. Впораєшся?

Я неохоче кивнула. Проявляти характер зараз було просто ліньки. Дістала овочі, дошку й почала кришити огірки.

– І надовго цей візит?

– На пару днів, сподіваюся. Поки все не полагодять.

– Не здивуюся, якщо вони тут на тиждень застрягнуть. Будуть капати тобі на мізки.

– Будуть, – погодився Дем’ян. – Але я звик їх не слухати. Хоча у нас завжди було взаєморозуміння. Вони справді бажають мені добра, тому, коли настав час одружуватися з незнайомкою заради бізнесу, я не став лізти. Навіть попри серйозні стосунки... я розумів, що так треба.

Я скривилася. Яка покірність. Жах. Якби у мене була людина, яку я справді кохаю, я б зубами вгризлася у свою свободу. Втім, я ж теж вийшла за нього... Хоча й боролася до останнього.

– Мені цього не зрозуміти, – глухо озвалася я. – Мій батько міг ударити мене, якщо я йшла проти його волі. Вони замикали мене в кімнаті, ставили решітки на вікна... Мене повернули обманом, сказавши, що батько в лікарні, а потім просто скрутили з охороною. Знайомство з тобою було для мене продовженням цього кошмару. Я тікала від тебе, бо боялася. А виявилося, що шлюб – це ще не найстрашніше. Жахливо було залишатися в тому домі.

Дем’ян сповільнився. Він засунув деко з котлетами в духовку й завмер, дивлячись на мене.

– Мені шкода, – тихо промовив він. – Це... дико. Тепер я розумію, чому ти вхопилася за пістолет. На твоєму місці я б учинив так само. Якщо тебе не слухали, навіщо тобі було слухати їх?

Я усміхнулася й повернулася до нього. На мить готування відійшло на другий план.

– Ти, можливо, і зрозумієш. А твої батьки? Що я побачу в їхніх очах? Осуд? Мені, власне, байдуже, але лицемірити за столом не хочеться.

Дем’ян мовчки дістав із холодильника пучок петрушки, взяв другу дошку й став поруч.

– Я говорив із ними. Вони тебе не засуджують. Давай просто уявимо, що нічого цього не було.

– Якщо не засуджують, навіщо тоді цей «контроль»? – я продовжила різати огірок, намагаючись не дивитися на нього. – Зрозуміло ж: при них ми будемо прикидатися, а без них...

– Та яка різниця? – він знизав плечима. – Просто не роби дурниць зараз. І вони поїдуть швидше.