Розділ 26

Я йшла вулицею, підставляючи обличчя холодному вітру й ледве стримуючи сльози. У голові крутилося одне й те саме питання: чому мені так боляче? Адже у нас із ним усе несправжнє. Він мені ніхто, просто штамп у паспорті. Але на душі було так погано, ніби мене зрадили двічі.

Рита, яка допомагала мені тікати від цього шлюбу і нібито була готова зірвати весілля. Я ж наївно вірила, що вона робить це заради мене. А вона просто не хотіла віддавати свого чоловіка. Розповіла б вона правду – я б зрозуміла. Я і зараз не проти їхнього союзу, але усвідомлення того, що мене стільки часу тримали за дурепу, пекло зсередини. Звісно, у мене теж були секрети, і зв'язок із Філіпом – не найкращий вчинок. Але я не знала, хто він насправді.

Додому не хотілося. Іти було нікуди – близьких людей більше не залишилося. Рита була останньою, кому я довіряла, а тепер я втратила і її.

Ноги самі привели до крамниці. Я накупила солодощів і вирішила поїхати до Варі. Я давно не відвідувала її в дитячому будинку – просто боялася дивитися в очі. Боялася дати їй зрозуміти, що не можу забрати її зараз, що я її, по суті, покинула.

Востаннє ми бачилися перед моєю втечею в село. Ми обидві тоді ридали, розуміючи, що опори під ногами більше немає. Я так зациклилася на власних проблемах, що тільки зараз усвідомила, як відчайдушно за нею скучила.

У коридорах дитячого будинку стояв специфічний запах – суміш хлорки та дешевої їжі, а за зачиненими дверима чулися дзвінкі крики та сміх дітей. Серце калатало: а раптом вона зненавиділа мене за довгу відсутність? Але відступати було пізно. На посту охорони мене зустрів худий чоловік у пом’ятій кепці.

– Чекайте тут, – буркнув він, дізнавшись, що я до доньки покійної подруги, і зник у глибині будівлі.

Мене провели в ту саму кімнату, що й минулого разу. Пара столів, шафки в кутку, на килимі розкидані кубики та пірамідка. Незатишне місце. Двері відчинилися, і я почула тонкий, радісний вигук:

– Алісо! – Варя влетіла в кімнату і вчепилася в мене. – Я думала, ти вже не прийдеш!

Я ледве не розплакалася. Вона не злилася, вона просто хапалася за мене, як за останню соломинку. Я обійняла її у відповідь, вдихаючи запах її волосся і борючись зі схлипами.

– Пробач... Я не забула. Просто не могла раніше, – я змусила себе відсторонитися, щоб заглянути їй в обличчя. Очі Варі втратили свій блиск. Це місце явно її ламало. – Як ти тут?

Я до жаху боялася почути, що все погано. Знала, що якщо вона попросить забрати її зараз, я вчиню якусь дурницю, вкраду її, не думаючи про наслідки.

– Нормально, – тихо відповіла Варя, відходячи на пару кроків.

Вона трохи схудла, щоки запали, обличчя загострилося. Спортивний костюм на ній сидів непогано, але мене пересмикнуло від думки, скільки дітей до неї його носили. Захотілося негайно купити їй усе: гори одягу, іграшок, солодощів – аби вона ні в чому не мала потреби.

– Тебе тут не ображають?

– Тільки Данило, – вона опустила очі й перекинула косу на плече.

Тільки тоді я помітила, що волосся стало коротшим – заледве до грудей. Раніше воно було набагато довшим.

– Він мене підстриг. Вони з пацанами приколотися вирішили... знайшли ножиці й відрізали.

Я від жаху прикрила рот рукою.

– А я його окропом обпекла, – додала вона з дивним спокоєм.

– Господи! Варю!

– Але він перший почав. Він мене підстриг, бо я порвала фотографію його мами. А іншої в нього не було. Він мене тепер ненавидить.

Я безсило опустилася на стілець. У голові не вкладалося, що тут відбувається. Залишати її тут, серед цієї жорстокості, було страшно, але й виходу в мене досі не було.

До речі, книга про Варю теж буде. Підписуйтесь, щоб не пропустити❤️