Розділ 21

У таксі ми їхали мовчки. Мені не було чого сказати. Я просто відмовлялася вірити... точніше, факти були перед очима, але розум опирався. Філіп був таким турботливим, таким люблячим. Ще нещодавно я згадувала наші поцілунки й почувалася щасливою, а потім... ця клята сіра машина, і весь мій світ перекинувся.

Тіло заціпеніло ще там, на вулиці, коли він мене не відпускав. Час застиг у ту мить, коли я почула його прізвище. Я знала його з дитинства – чула, як батьки проклинали цей рід. А тут Дем’ян зі своїм крижаним: «Ось ми й зустрілися, Варум». Мені не треба було нічого перепитувати, щоб збагнути правду.

Ніколи б не подумала, що все обернеться саме так. У мене й думки не виникало, що він може бажати мені зла. Цікаво, у який момент він зрозумів, хто я? Ми познайомилися в моєї покійної подруги Регіни, він уже тоді посміхався мені тією самою усмішкою. Але наступна зустріч була випадковою – коли я тікала з дому й потребувала допомоги. Не факт, що він узагалі написав би мені знову, якби не ті обставини. А потім доля зіштовхувала нас раз за разом...

Одного з таких вечорів я довірилася йому: розповіла, хто я і за кого мене хочуть видати. Вже тоді він точно вчепився в мене мертвою хваткою. Мабуть, йому було вигідно, щоб я вірила кожному його слову. Страшно уявити, які плани він будував за моєю спиною.

Тільки зараз, у напівтемряві таксі, я згадала день смерті Регіни. Та перекинута машина, поліція... У Філіпа тоді попросили документи. Офіцер не вимовив прізвища вголос, але його обличчя різко змінилося. Шкода, що я не звернула на це уваги. Тоді було не до того, а тепер... тепер я почувалася такою дурепою. 

Дем’ян сидів поруч, дивлячись у вікно. На щастя, водій теж попався небалакучий. Удома я мовчки стягнула черевики, скинула пальто й опустилася на диван, втупившись в одну точку. Я знала, що зараз почнуться розпитування, але не була впевнена, що зможу вичавити бодай слово. Мене зрадили. Гірше того – мене розтоптали й знищили.

Ще вчора я думала, що кохаю Філіпа, а сьогодні дізнаюся, що він ішов на побачення з пістолетом у кишені й групою захоплення за рогом.

Дем’ян не став нападати одразу. Він з’явився за десять хвилин із чашкою чаю. Поставив її переді мною, і я відчула терпкий, заспокійливий аромат ромашки.

– Це з ним ти... – почав він, жовна на його обличчі помітно забігали.

– З ним, – я підняла на нього порожній погляд. – Дурепа, не заперечую. Я багато чого не знала. А він – знав. Цікаво, як давно? Невже з першої зустрічі?

Цей варіант здавався найбільш логічним. Філіп міг знати, як я виглядаю, і просто ввімкнув свою чарівність на максимум. Зробивши ковток гарячого чаю, я почала відповідати на допит Дем’яна. Розповіла все: як познайомилися, де бачилися, як він до мене ставився. Чоловік слухав мовчки, і, здається, навіть його здивувала та турбота, якою оточував мене Філіп. Чи це була його роль?

– У вас усе було серйозно? – запитав Дем’ян.

Я просто кивнула. Для мене – так. Найсерйозніше, що коли-небудь траплялося в моєму житті.

Він розуміюче прикрив очі, але відразу додав:

– У будь-якому разі, я радий, що все прояснилося. Більше ти не будеш вештатися невідомо з ким.

– Ніби ти не вештаєшся, – зірвалося в мене з язика перш ніж я встигла подумати.

– Що, пробач? – він трохи нахилився до мене.

– У тебе ж теж хтось є, – я намагалася, щоб голос звучав упевнено. – Хоча я рада, що ти рідко буваєш удома. Так навіть краще.

Дем’ян різко підвівся.

– Так, є. У мене є кохана дівчина. Тебе це зачіпає?

– Ні, – я байдуже знизала плечима. – Мені все одно.

– От і чудово. У нас фіктивний шлюб, я не збираюся до тебе лізти й щось...

– Позбав мене цих подробиць, – я махнула рукою і встала. – Мені начхати, де ти й з ким. Але про це мені теж розповів Філіп. Він і за тобою стежив?

Дем’ян на мить замислився, дивлячись у підлогу. Схоже, масштаб стеження став сюрпризом і для нього.

– Все може бути. За тобою точно стежив. Я знаю, що він приходив до ресторану в день нашого весілля. Вмовляв тебе втекти, але ти відмовилася. Чому?

Я і сама не знала відповіді. Якесь шосте чуття тоді підказало: не треба.

– Тому що я тобі повірила, – сказала я, дивлячись йому в очі. – Думала, що з тобою в мене буде більше свободи... і це виявилося правдою. Поки що я не шкодую, що залишилася.

– І не пошкодуєш. З ним було б у рази гірше. Він би завоював твою довіру на максимум, привіз би до своєї родини, і звідти ти б уже не вибралася. Твої батьки, щоб визволити тебе, втратили б усе. План не швидкий, але дієвий. Можна прикинутися ким завгодно, аби ти почала йому довіряти й сама потрапила в їхні лапи.

Я ледь не поперхнулася повітрям. Не була впевнена, що батьки стали б мене рятувати – я ж їм не рідна. Але міг втрутитися хтось інший...

– Не хочу більше про це думати. Піду в душ, – я відвернулася, даючи зрозуміти, що розмову закінчено.

– Не виходь із дому сама, це небезпечно, – кинув він мені у спину. – Я знайду тобі охорону.

Я прийняла це як неминучість. У ванній я увімкнула воду, роздяглася і довго стояла під прохолодними струменями, намагаючись змити з себе цей день. У якийсь момент ноги просто відмовилися тримати. Я сповзла по стінці душової кабіни, обхопила коліна руками й заридала. Шум води заглушав мої схлипи, перетворюючи їх на суцільний гул.