Розділ 19

Удома було порожньо. Дем’ян, як зазвичай, десь зник, і мені це було тільки на руку. Насамперед я зачинилася в кімнаті. Аркуш із тестом не давав спокою. Куди його сховати? У рюкзаку ризиковано, та й перефотографувати я не наважилася: раптом загублю телефон? А я ще не зрозуміла, чи варто про це знати іншим людям. Почекаю.

Вібрація телефону змусила мене підстрибнути. Писав Філіп.

«Хочу зустрітися, скучив страшенно. Ти вільна? Можеш вирватися?»

Серце забилося частіше, а губи самі розпливлися в усмішці. Я швидко набрала:

«Так, пиши де».

Поки чекала на відповідь, швидко закинула документи на свою полицю в шафі, прикривши одягом – вирішила, що розберуся з цим пізніше – і пішла збиратися. До Філіпа треба йти гарною, а не такою зацькованою, як я була зараз. Тому підфарбувала вії та пройшлася по обличчю пудрою.

Піду у звичних джинсах і светрі. Шапку брати не стала, не дарма ж робила укладку. Вийшла в приємному передчутті. До місця зустрічі було йти хвилин десять, тому я вирішила прогулятися пішки, якраз і повітрям подихаю – до того ж я вийшла зарано. Ще подумає, що я настільки чекала зустрічі, що прибігла першою...

Але, здається, на цю зустріч чекала не тільки я. Філіп уже стояв на місці й, судячи з часу, прийшов значно раніше.

Ми домовилися зустрітися за якоюсь непримітною п'ятиповерхівкою, де нас навряд чи хтось спіймав би. Тут було багато ялин, дорога, якою ніхто не їздив, і ось він – стояв у своїй темній куртці, ховаючи руки в кишені. Шапка приховувала темне волосся.

Я кинулася в обійми, які він розкрив, побачивши мене. Філіп підняв мене на радощах, а потім пішли поцілунки. Я ледь не задихалася від щастя та емоцій. Як же мені цього бракувало! Я мало не верещала від захвату; тут уже можна було не ховатися, бо тут нас точно ніхто не знайде.

– Нарешті, – видихнув він, обхопивши моє обличчя долонями. – Як ти? Він... не ображає тебе?

– Ні, ми майже не бачимося, усе нормально, – я спробувала посміхнутися, але всередині кольнула правда про той тест.

– Ти не передумала? – Філ помітно насупився. – Ми можемо втекти просто зараз. Поїдемо з міста, почнемо все спочатку.

– Я так не можу. Мене тримає той клятий підпис. Упевнена, Дем'ян би мене дуже швидко знайшов.

– Якби взагалі шукав. Думаєш, у нього одна робота на думці? – фиркнув Філ. – Та ні, ще дівчата. Є там у нього одна. Випадково з’ясував, от до неї він і їздить. Учора в неї був, упевнений, додому він повернувся пізно.

Я відкашлялася й розгубилася, не знаючи, що сказати. Мені було байдуже до зв’язків Дем’яна, але прикро, що я дізнавалася про це ось так. Навряд чи Філ брехав, адже Дем’яна вчора справді довго не було.

– Звідки ти знаєш?

– Випадково їх побачив, я якраз повз проїжджав, – відповів він.

Я кивнула.

– Мені все одно. Я тобі вже казала: ми не втручаємося в життя одне одного. І йому начхати, що я тут із тобою. Але навряд чи ти зможеш це прийняти... Я ж заміжня дівчина. Нічого між нами не вийде, – я опустила очі. – Хіба що зовсім скоро все чудовим чином вирішиться, і мені доведеться розлучитися.

Чомусь я знову згадала про ДНК-тест. Якщо дати цьому розголосу, я зможу звільнитися від цього шлюбу, але я боялася робити це зараз. Боялася говорити про це будь-кому. Тобто... Моє обличчя спалахнуло, коли я подивилася в закохані очі Філіппа.

– Є один варіант, але... не впевнена, що це допоможе.

– Що таке? – смикнув головою він. – Може, посидимо десь? У нормальних умовах. Заодно й вирішимо, що робити далі. Або давай у мене поговоримо? Потім відвезу тебе куди треба.

Я замислилася. Варіант поговорити в нього був найприйнятнішим. Не хотіла, щоб мене хтось бачив з іншим хлопцем – подумають ще, що я зраджую. Хоча приблизно так і було: ці поцілунки... мене мучило сумління.

Хоча до зустрічі з Дем’яном саме Філа я вважала своїм коханим. Він був найкращою людиною в моєму житті, стільки проблем йому довелося витерпіти через мене. А ще, скільки я жила з ним... він ніколи не дозволяв собі зайвого і ставився до мене занадто дбайливо. Він мене точно не скривдить, тому я кивнула.

– Поїхали.

Він узяв мене за руку, ми дійшли до дороги, і тут перед нами почала гальмувати сіра машина.

– Я думала, ми на байку, – сказала я.

Чомусь той факт, що Філ міцно тримав мене за руку і не відпускав, почав напружувати. Я несвідомо хотіла вирватися, але в мене не виходило, і раптом цю машину перегородила ще одна. Чорна і доволі знайома. З’явилася з порожнечі, і звідти вискочив Дем’ян, а за ним ще двоє.

– Ви чого? – пискнула я.

Та сама сіра машина, з якої хтось хотів вилізти, але не встиг, намагалася здати назад, але в останній момент двоє людей Дем’яна відчинили двері й витягли звідти якихось чоловіків. Я перестала розуміти, що відбувається. Після кількох ударів вони вже були не в змозі втекти.

Філіп нарешті відпустив мою руку, бо ще один із людей Дем’яна кинувся і до нього.

– Що відбувається? – закричала я.