Розділ 17

Уранці Дем’яна вже не було. Поїхав на світанку, а млинці сховав у холодильник.

Не знаю, о котрій він повернувся і де пропадав так довго, та й мене це мало хвилювало. Я просто хотіла зробити щось... нормальне. Мабуть, кулінар із мене так собі, раз він не ризикнув їх спробувати. Ну і добре. Більше жодної самодіяльності, у нього є домробітниця – нехай вона й розважається біля плити. У мене сьогодні були справи важливіші за сімейні сніданки.

Я вирішила поїхати до клініки. Думка про тест ДНК пекла зсередини. Мені потрібно було знати правду, і потрібно було терміново. На щастя, у рюкзаку знайшлася картка з пристойною сумою, а батько, відчуваючи провину за продану свободу, пообіцяв повернути доступ до моїх рахунків «на кишенькові витрати». Тим краще. Дем’яну про цей візит знати необов’язково – це лише питання мого душевного спокою.

Щоб не спалитися, довелося попрацювати над маскуванням. Я наклала макіяж, за допомогою контурингу візуально звузила ніс і начепила великі окуляри в роговій оправі. У дзеркалі відбилася стильна незнайомка. У такому вигляді мене навряд чи впізнають.

У приватній лабораторії пахло стерильністю, був дорогий ремонт. Біля стійки реєстратури мене зустріла дівчина в білому халаті, вислухала мої вимоги й відразу відповіла:

– Результати будуть готові за кілька днів, – повідомила вона, поправляючи довгий чубчик.

– Занадто довго, – я розчаровано стиснула губи, оглядаючи порожній хол. Очікування було для мене подібним до тортур. – Можна якось... прискорити процес? За один день. Скільки це коштуватиме?

Дівчина важко зітхнула, оцінивши мій натиск.

– Якщо дуже важливо, можете почекати до вечора. Щойно аналіз буде готовий, вам прийде повідомлення. Приїдете й заберете особисто.

– Точність гарантуєте?

– Звісно, – вона мигцем зазирнула в пакет. – Якщо виникнуть складнощі, ми повідомимо. Але зазвичай проблем не буває.

Я оплатила «терміновість» і «конфіденційність» за подвійним тарифом і вийшла на вулицю. Машину з водієм Дем’ян обіцяв пізніше, хоча його самого вдома не застати, не те що його розпоряджень. Довелося викликати таксі.

Дорогою до торгового центру я зловила себе на дивній думці: а чи все в нього нормально? Якби не ці заховані млинці, я б подумала, що він узагалі не повертався. Чому я про це думаю? Радіти треба, що фіктивний чоловік не крутиться перед очима, а в мене всередині якесь неясне занепокоєння. Все ж таки тепер ми в одному човні, і його проблеми неминуче стануть моїми.

У торговому центрі я насамперед вирушила на фуд-корт. Я завжди любила це відчуття – бути серед галасливого натовпу. Раніше ми часто гуляли так із Регіною. Якби не...

Ці слова переслідували мене постійно. Якби я не попросила її приїхати. Якби не моя дурна втеча. Регіна загинула, а в дитячому будинку залишилася Варя, яку я обіцяла забрати. Я не була там три тижні. Страх і сором паралізували. Вона вирішить, що я її покинула, як і всі інші. Але як мені зараз її удочерити? Я сама ні на що не здатна.

Треба якось «підлизатися» до Дем’яна. Якщо я погоджуся грати роль зразкової дружини, може, він допоможе мені з Варею? Або хоча б дозволить жити окремо, з нею... Але це здавалося нездійсненною мрією.

Я піднялася ескалатором. У невеликому кафе замовила величезний шоколадний круасан і каву. Сиділа біля вікна, неспішно жувала й спостерігала за світом: за людьми, що вічно поспішали з оберемками пакетів, за дітьми, що кричали, за закоханими парочками.

Я раз у раз перевіряла телефон, гіпнотизуючи екран. Час тягнувся нестерпно повільно. Щоб убити його, я обійшла кілька магазинів одягу, але так нічого й не обрала. Настрій був занадто важким для покупок. Я просто чекала того самого повідомлення, яке могло зруйнувати мій світ або, навпаки, зібрати його заново.