Розділ 15

Дем'ян

Мені довелося згорнути ці нудотно-милі посиденьки з матір’ю Аліси й вирушити в офіс. Не назвав би її приємною жінкою – наскрізь фальшива, лицемірна. Але батьків не обирають, тому я просто одягнув дружелюбну маску у відповідь. Посміхався, кивав, удавав, ніби вірю в її раптову доброту… На щастя, у новому житті нам не доведеться бачитися надто часто.

Зараз мене набагато більше турбував звіт мого заступника. Наша сімейна ювелірна імперія була величезним, складним механізмом. Десятки підприємств, сотні магазинів і тисячі людей, серед яких не бракувало тих, із ким ми перебували, м’яко кажучи, не в найкращих стосунках.

Я звик вважати, що в бізнесі все стабільно, але повідомлення Андрія змусило мене напружитися.

– Що значить «чужинець був у ресторані»? – процитував я, заходячи до кабінету охорони.

– Ми вивчили записи з камер, – Андрій указав на монітор. Йому було за сорок, він працював ще з моїм батьком і знався на всьому. – Видно небагато, але об’єкт рухався цілеспрямовано в бік садової альтанки. Дивись сюди.

На екрані у напівтемряві мигнув силует хлопця в каптурі. Він упевнено йшов до альтанки, яка не потрапляла в зону камер. Я спробував відновити хронологію. Саме в цей час я вийшов у сад за Алісою… і застав її там саму. Чи мені так тільки здалося?

– Потрібно його знайти, – наказав я, відчуваючи, як усередині закипає холодна лють. – Як він узагалі туди потрапив? Периметр же був зачищений.

– У далекому кутку паркану була стара хвіртка, її давно не відчиняли, – Андрій почухав лисіючу маківку. – Хлопець якось вирахував її.

– З інших камер є ракурси? Мені потрібно знати про нього все: ім’я, зв’язки, адресу.

– Ми вже прогнали через фільтри, – Андрій вивів на екран ще пару стоп-кадрів. – Я викрутив яскравість на максимум, зараз буде чіткіше.

За це я й цінував своїх людей: вони не чекали команд, вони діяли на випередження. На екрані проступили риси обличчя того самого хлопця. Щось у лінії його підборіддя здалося мені до болю знайомим. Я дуже хотів помилитися, але інтуїція рідко мене підводила.

– Хто такий? – запитав Андрій, помітивши мою реакцію. – Впізнаєш?

– Можливо, – процідив я крізь зуби. – Знайдіть його і встановіть стеження. Від цього покидька будуть одні проблеми. До дружини моєї ліз прямо під час урочистостей...

– Як вона, до речі? – з часткою щирого занепокоєння запитав Андрій, опускаючись у крісло.

– Не цікавився, – усміхнувся я. Яка різниця? Сита, у безпеці, під моїм дахом. Решта вже не має значення.

Коли Андрій пішов, я залишився в кабінеті. Працювати не виходило. Папери на столі розпливалися, а перед очима стояв кадр із камер спостереження. Значить, це і є той самий «єдиний», заради якого вона була готова бігти на край світу?

Пристрелю його, якщо він ще раз наважиться наблизитися до неї.