Розділ 14

Машина загальмувала біля воріт. Називати це місце «домом» більше не хотілося – просто локація, де залишилися мої речі. Я першою вийшла з машини. Дем’ян мовчки йшов слідом, тримаючи дистанцію.

Мама відчинила двері майже миттєво. На ній був фартух, волосся недбало заколене. У житті не повірю, що вона раптово захопилася кулінарією; швидше за все, начепила цей реквізит для образу «люблячої матері», що зустрічає дітей. Виглядало це дешево й непереконливо.

– Діти, приїхали! – вона кинулася обіймати мене, обдаючи запахом різких парфумів. – Ну, як спалося на новому місці?

– Наречений не снився, – відрізала я.

Мама на секунду завмерла, мабуть, намагаючись розшифрувати мій тон, але я вже зайшла в передпокій.

– Я за речами. Мені ж більше не можна тут жити? Ви мене офіційно виставили?

– Що ти таке кажеш, Алісо? – вона нахмурилася. – Ми тебе не виганяли. Але дружина має жити з чоловіком. Ти завжди можеш приїхати до нас із батьком у гості.

Я дивилася на неї так довго й виразно, що вона зніяковіла й почала нервово стягувати фартух.

– Ні, – коротко кинула я і попрямувала нагору.

Не знаю, про що вони говорили з Дем’яном внизу, мені було байдуже. У своїй кімнаті я знайшла величезний пакет з-під покупок і почала скидати туди своє життя: косметику, парфуми, улюблені книжки, купу одягу.

У двері постукали. Зазирнула мама, тримаючи в руках мій старий ноутбук і телефон.

– Повертаю, – сказала вона. – Якщо пообіцяєш більше не тікати.

– Та якби я знала, що заміжжя – це єдиний спосіб позбутися вашого нагляду, я б втекла до нього першого ж дня.

Обличчя мами спотворилося від болю, але в мені не ворухнулося ні краплі жалю. Занадто дорого мені коштував цей «мир». Жахливо жити з нелюбом, але ще гірше жити в сім'ї, де ти – нелюба дитина.

Я вирвала у неї свої речі й кинула на ліжко. Мама не стала затримуватися, а я продовжила збори. Коли все було зібрано, спустилася на перший поверх і прислухалася. Їхньої розмови з Дем’яном чути не було, тому я зазирнула у ванну. У мене була своя особиста, не виходячи далеко з кімнати, а ось це була батьківська.

Не знаю, чому мені взагалі спала на думку ця ідея, але... я взяла зубні щітки батьків і сунула в невеличкий пакетик. На їхнє місце поклала інші, розпакувавши й трохи потерши під водою. На щастя, у них був нескінченний запас цих щіток на одній із поличок, і всі однакові, тільки кольори різні – сині та зелені. Тому навряд чи вони щось запідозрять. А от мені хотілося все перевірити.

На кухні Дем’ян і мама пили чай.

– Я і тобі налила, – вона кивнула на вільний стілець.

Я вмостилася поруч. Дем’ян трохи посунувся, звільняючи мені простір. Дивно, але офіційно ставши його дружиною, я перестала відчувати ту задушливу клітку. З ним було... легше.

– Що з університетом? – запитала мама. – Збираєшся повертатися?

– У мене ще тиждень канікул, – видихнула я. – Звісно, повернуся. Диплом – це єдине, що в цьому житті належатиме особисто мені.

– От і чудово. Навчайся, живи в задоволення. А ми з Дем’яном і його батьками самі в усьому розберемося.

– Є щось, що мені варто знати? – я напружилася, вловлюючи їхні переглядання.

– Ні, просто невеликі проблеми з нашим спільним ворогом, – відповів Дем’ян. – Але конкретно тебе це ніяк не стосується.

– Ми тепер для них удвічі більший ворог, враховуючи, що ми як дві родини, а вони самі. Не боїтеся, що вдарять із новою силою? Підішлють нам крису, яка все зруйнує.

– Доню, не тобі про це думати.

– Ну чому ж? Я заміжня дівчина, і нам усім може загрожувати ще більша небезпека. Я мушу знати.

– Поговоримо про це пізніше, – підвівся Дем’ян, дивлячись на час. – Мені треба відлучитися ненадовго. Ходімо, я відвезу тебе додому.

Я одним махом допила чай і піднялася. Швидко попрощалася з мамою і рушила за ним. Несла свій рюкзак, поки Дем’ян тягнув два пакети.

– Я буду одна вдома? – запитала я, коли ми від’їхали.

– Тобі щось не подобається?

– Навпаки. У мене давно не було стільки особистого простору.

Дем’ян завіз мене додому, залишив речі біля дверей і поїхав, а я змогла насолодитися самотністю. Розкладала одяг і свої речі по поличках, намагалася створити хоч трохи звичного мені затишку. У Дем’яна хоч і була величезна квартира, але в мене не було власної кімнати, адже тут раніше жив він. Але де бути мені? Буду тут, а він нехай живе в гостьовій. 

До вечора ейфорія від тиші змінилася нудьгою. Так розумію, домробітниця сьогодні не прийде, отже, я нею стану.