Розділ 13

Я прокинулася, коли за вікном уже починало світати. Спати більше не хотілося, тому я піднялася й поплелася на кухню, відчуваючи спрагу. Проходячи через вітальню, я помітила Дем’яна. Він спав на дивані, згорнувшись калачиком під коротким пледом. Навряд чи це місце було верхом комфорту для його зросту, але я лише байдуже ковзнула поглядом і пройшла повз. Міг би й в гостьовій кімнаті лягти, там є нормальне ліжко.

Поставивши чайник, я сховалася у ванній. Умилася холодною водою і критично оглянула себе в дзеркалі. Треба було терміново забрати з дому свої речі – розгулювати перед «чоловіком» у його безмірній футболці якось не хотілося.

На виході я ледь не врізалася в Дем’яна – сонний і розкуйовджений, він теж прямував у душ.

– Ой, вибач, не знав, що ти вже встала, – він ніяково відсахнувся, даючи мені дорогу.

– Дурниці, – я махнула рукою. – Чай будеш?

Слова вилетіли швидше, ніж я встигла подумати. Навіщо я це запропонувала? Він мені неприємний, не подобається... але якщо вже собі роблю, то чому б і ні?

– Буду, – коротко відгукнувся Дем’ян.

Я втекла на кухню і заповзялася вивчати вміст шафок. Знайшла чай, вазочку з цукерками, увімкнула чайник. Невдовзі прийшов Дем’ян: волосся вологе, погляд уже бадьоріший. Я поставила перед ним чашку й сіла навпроти, обхопивши свою долонями.

– Сподіваюся, мені не обов'язково бути твоєю куховаркою? – відразу видала я. – З цим у мене, м'яко кажучи, проблеми.

– Ні, не обов'язково, – усміхнувся Дем’ян, сьорбаючи чай. – У мене є домробітниця, вона приходить пару разів на тиждень. Готує, прибирає, поки мене немає. Сам я на кухні рідко господарюю, зазвичай замовляю доставку, – він потягнувся за телефоном. – Як зараз. Маєш побажання, чи замовити на мій смак?

– Замовляй що хочеш.

Апетиту не було, і я сумнівалася, що він з'явиться найближчим часом. Поки Дем'ян гортав меню в додатку, я нагадала про головне:

– Коли я зможу забрати свої речі?

– Поїмо – і я тебе відвезу, – спокійно відповів він.

Невдовзі у двері подзвонив кур'єр. Дем’ян приніс пакети, сам усе розпакував, розклав по тарілках пюре зі стейком та салат. Від мене він нічого не вимагав – ні допомоги, ні вдячності. Ранок виявився підозріло мирним. Він не ліз у душу, не намагався грати сім'ю, поводився так, ніби моя присутність – природна частина його інтер'єру. І це було ідеально.

– До речі, батьки передали твій рюкзак, – раптом згадав він. – Ти туди, здається, щось із речей складала.

Я завмерла з виделкою в руці.

– І ти мовчав?! Я вчора пів вечора думала, у чому мені спати і як вийти зі спальні, а рюкзак був тут?

– Забув, вибач, – усміхнувся Дем’ян.

Після сніданку я швидко переодяглася у свої звичні джинси та светр. Волосся у хвіст, жодного макіяжу. У передпокої на мене вже чекав Дем’ян. У темно-синій сорочці та випрасуваних штанах він виглядав так стильно.

Він поводився галантно: допоміг одягнути пальто, притримував двері машини. Це не виглядало вимушеним, швидше, він сам по собі такий. Дивлячись на хлопців в універі, я відвикла від такої поваги до жінки. Хоча, можливо, у нього просто були свої цілі…

Насамперед ми заїхали до торгового центру. Дем’ян упевненим кроком попрямував до відділу телефонів.

– Тобі ж новий потрібен? – запитав він, обертаючись. – Правильно зрозумів?

– Ага, – видихнула я. – А той... він навіть не мій. Усе одно я в батька новий хотіла просити, тільки він би не купив, бо я могла втекти.

– Гаразд, купимо новий, – зітхнув Дем'ян. – І прошу, Алісо, завжди будь на зв'язку. Я не збираюся обмежувати твою свободу, просто не хочу, щоб із тобою щось сталося, а я не міг допомогти.

Його слова мене зачепили. Дивно чути турботу від людини, яку я бачу втретє, тоді як рідні батьки використали мене як розмінну монету.

Я обрала останній айфон. Дем’ян сам оплатив покупку, вставив сімку і першим ділом забив туди свій номер. Номери батьків я додавати не поспішала – хотілося б взагалі стерти їх із пам'яті.

Ми закінчили з покупками й попрямували до будинку моїх батьків за рештою речей.