Розділ 12

Дорога до будинку Дем’яна минула у важкій мовчанці. Батьки на прощання набажали нам стільки всього, від чого мені хотілося крізь землю провалитися, і нарешті відпустили. Свято, швидше за все, тривало й без нас, але нам дозволили поїхати першими.

Сидячи на задньому сидінні поруч із Дем’яном, я раз у раз поринала в дрімоту. Крізь закриті повіки пробивалися відблиски вуличних ліхтарів, розрізаючи темряву салону.

Ми зупинилися біля елітної новобудови. Обгороджена територія, охорона, статус – усе, як належить. Водій залишив машину прямо біля під’їзду, і ми мовчки зайшли всередину. Дем’ян притримав переді мною двері, а потім упевнено повів до ліфта. Четвертий поверх. Відчинив – і я переступила поріг його квартири.

У передпокої панував затишок, який одразу підкуповував. Чорна шафа, дзеркало, невеликий килимок на підлозі. Тут справді жили, а не виставляли життя на показ, як у моїх батьків.

– Ми тут будемо... удвох? – я озирнулася.

– Тобі потрібен хтось ще? – Дем’ян недбало скинув туфлі.

– Та мені й ти не надто потрібен.

Мої слова його не зачепили. Він лише усміхнувся, кинувши ключі на тумбу.

– Батьки живуть окремо. Ми самі.

– І що далі? Я можу поїхати до себе додому?

Дем’ян сперся на шафу і схрестив руки на грудях, вивчаючи мене поглядом.

– Ти справді цього хочеш? Туди, де тебе заперли й видали заміж силоміць?

Я замовкла. Він мав рацію. Повертатися було нікуди.

– Якщо ти мене не чіпатимеш, то залишуся.

– Я тебе не чіпатиму.

– А я тебе не бентежу? – не відступала я. – Ти ж теж цього не хотів. Раптом я буду заважати?

– Мені байдуже, – Дем’ян знизав плечима. – Я рідко буваю вдома. Сподіваюся, ми просто не будемо стикатися.

Він увімкнув світло у вітальні. Вона була просторою: м'які крісла, величезна плазма і стелажі, забиті книгами. За панорамним вікном виднівся балкон, більше схожий на ще одну кімнату. Далі була кухня – бездоганно чиста, з масивним столом на шістьох.

Я тінню йшла за ним коридорами. Він показав гостьову, а потім свою спальню. Там було більше життя: на стільці висіла сорочка, на столі лежав ноутбук і стояла забута чашка.

– Де спати мені? – запитала я, зупиняючись у дверях.

– Не знаю. Можеш сьогодні зайняти моє ліжко, я гостьову чіпати не хочу.

– А ти?

– Переночую на дивані у вітальні. Але май на увазі: коли нагрянуть батьки, доведеться ділити одну спальню.

– Що?! – я різко обернулася. – Ну ні! Вони й так знають, що це не по-справжньому.

– Потрібно, щоб усе виглядало по-справжньому, – Дем'ян підійшов ближче, скорочуючи дистанцію. – Речей у тебе, я так розумію, немає? Завтра розберемося. А зараз – знайду, у чому спати.

Він дістав із шафи чорну футболку й простягнув мені. Вона пахла ним – кедром і чимось прохолодним.

– Тут є замок? – я вказала на двері спальні.

– Є, – Дем’ян на мить завагався. – Зачинися, якщо тобі так спокійніше. Тільки без дурниць.

– Звісно. Просто боюся ночувати під одним дахом із незнайомим чоловіком.

– Ми з тобою одружені, – з іронією нагадав він.

– Це нічого не змінює. Я бачу тебе втретє в цьому житті. Хотілося б, щоб востаннє, але на жаль... ми рішення проблеми одне одного.

Дем’ян закотив очі й повів мене до ванної. Поки він пояснював, як усе влаштовано, його руки потягнулися до ґудзиків сорочки. Я завмерла, дивлячись на себе в дзеркало, і раптом зрозуміла, що сама не впораюся.

– Допоможеш корсет розв'язати? – попросила я, повертаючись спиною. – Там вузли ззаду, я не дістаю.

Дем’ян зайшов до ванної. У відображенні чорної плитки ми виглядали дивно: біла хмара моєї сукні і його темний силует. Він обережно, майже дбайливо, взявся за шнурівку. Я відчувала, як його пальці розплутують один вузол за іншим, звільняючи мене з цього полону. Я дивилася на його зосереджене обличчя в дзеркалі й розуміла, що не боюся його. У ньому не було агресії, лише безмірна втома від цього дня. З ним було спокійніше, ніж із рідною родиною.

Далі я без проблем могла стягнути сукню, тому, сказавши Дем’яну, що його допомога більше не потрібна, зачинила перед ним двері й нарешті змогла прийняти душ. Це виявилося цілющим засобом – втома спала. На одній із полиць було кілька нових рушників. Не знаю, який можна брати, тому взяла темний, витерлася і натягнула футболку, що була до середини стегна. Потім нерішуче вийшла з кімнати.

Вийшовши у вітальню, я побачила Дем’яна на дивані. Він уже переодягнувся в штани й просту футболку і гортав щось у телефоні.

– Мені теж потрібен телефон, – сказала я, зупиняючись у дверях. – Батьки відібрали все.

Дем'ян підняв на мене погляд, і в ньому майнуло здивування. Здається, він тільки зараз усвідомив, через що мені довелося пройти.

– Завтра купимо, – погодився він. – А зараз йди спати.

Я кивнула. Сховавшись у спальні, одразу заперла двері на замок. Вранці подумаю про все, а зараз мені просто хотілося спати.