Розділ 10

Я повернулася до зали хвилин за двадцять. Була вже сьома. За вікном згустився морок, і в моїй душі запанувала така сама безпросвітна темрява.

Пробираючись до свого місця крізь натовп гостей, що танцювали під приглушеним світлом, я помітила дивну картину: Дем’ян про щось говорив із Ритою. Вони сиділи усе так само через один порожній стілець, і обоє вдавали, що захоплені їжею, але я бачила, як ледь помітно ворушаться його губи.

Про що вони могли говорити? Усередині кольнуло підозрою. Хтозна, що Рита може йому наплести? Я пришвидшила крок. Варто було мені наблизитися, як вони вмить замовкли, але зробили це без метушні, ніби розмова просто вичерпала себе. І все ж це мовчання здалося мені фальшивим.

– Я нічого не пропустила? – я опустилася на свій стілець, дивлячись то на чоловіка, то на сестру.

– Ні, крім того, що я пригрозила твоєму чоловікові розправою, якщо він наважиться тебе образити, – незворушно заявила Рита.

Дем’ян, який саме в цей момент відпивав мінералку, закашлявся і ледь не вдавився.

– А він? – я перевела погляд на нього.

– Каже, що в нього і в думках не було, – усміхнулася сестра.

З кожною годиною градус веселощів зростав, гості ставали дедалі розкутішими, а конкурси, які вигадувала тамада в червоному, – дедалі безглуздішими. Я демонстративно відмовлялася від будь-якої участі, просто свердлячи поглядом натовп. Але коли заграла повільна музика і пари потягнулися до центру зали, я зрозуміла, що тут уже від мене не відчепляться. До нашого столу підійшла мама.

– Молодята, це ваш вихід. Давайте, люди ж дивляться, чекають на ваш танець.

– От нехай люди й танцюють, раз їм так весело, – я вперто відвернулася. – Мені цей цирк не цікавий.

– Алісо, не роби мені нерви в такий день, – прошипіла мама. – Давай, лише один танець.

Я закотила очі й у пошуках підтримки повернулася до Дем’яна:

– Ця жінка мене ображає. Скажеш їй що-небудь?

– Так, звісно, – Дем’ян посміхнувся мені, а потім перевів погляд на маму. – Ми із задоволенням. Ходімо.

Перш ніж я встигла заперечити, він перехопив мою долоню і буквально змусив мене піднятися.

– Що ти робиш? – обурилася я, поки він вів мене до середини зали. – Мені це не потрібно! Я навіть танцювати не вмію.

– Це традиція, Алісо, – Дем’ян схилився до самого мого вуха, обпалюючи подихом. Його рука впевнено лягла мені на талію, інша міцно стиснула пальці. – Від одного танцю нічого не станеться. Просто рухайся в такт.

Я поклала руку йому на плече, відчуваючи під пальцями дорогу тканину його піджака, і глибоко вдихнула. Гості з розчуленням поглядали на нас, фотограф гасала навколо, вишукуючи ракурси для ідеального кадра, а я старанно відверталася. Не хотілося бачити це «щастя» на знімках.

– Що буде далі? – я підняла очі на Дем’яна. – Коли цей балаган закінчиться... куди мені їхати?

– До мене, – коротко відповів він, дивлячись кудись поверх моєї голови. – Завтра вирішимо, що робити з нашим новим життям.

– Зрозуміло, – видихнула я.

Решту мелодії ми провели в мовчанні. Між нами зберігалася пристойна дистанція, хоча Дем’ян іноді притягував мене трохи ближче, ніби граючи на публіку, показуючи, що ми – справжня пара, а не двоє заручників обставин.

– Гірко! – раптом вигукнув хтось із захмелілих гостей.

– Гірко! Гірко! – підхопила зала злагодженим хором.

Серце пропустило удар. Я інстинктивно вперлася долонями в груди Дем'яна, створюючи бар’єр.

– Тільки спробуй! Не здумай мене цілувати!

– Та в мене і в думках не було, – усміхнувся він, хоча в очах майнув якийсь дивний блиск.

– От і чудово.

Я різко вирвалася з його рук. Не озираючись на остовпілих гостей та здивовані обличчя батьків, я майже бігом покинула залу.