Розділ 9

Після церемонії на мене чекала ще одна, не менш виснажлива традиція: їхати з усіма до ресторану й намагатися вдавати веселощі. Мені відчайдушно хотілося просто поїхати додому, замкнутися у своїй кімнаті й заснути, але я розуміла, що дому в мене більше немає. Батьки явно не для того влаштували цей спектакль, щоб дати мені спокій після РАЦСу.

Дем’яну доводилося весь час бути поруч. Він майстерно посміхався камерам і гостям, хоча я відчувала, що і йому ця роль дається важко. Але він вмів прикидатися за нас обох. Машина загальмувала біля ресторану з назвою французькою. Я мовчки йшла слідом за «чоловіком», намагаючись не спіткнутися. Нас раз у раз засліплювали спалахи фотокамер, і я була впевнена, що жодна косметика не приховає моє невдоволення та смертельну втому.

– Станьте разом, я вас ще раз сфотографую! – скомандувала мати Дем’яна, сяючи від захвату. – Діти мої, ну ближче, ближче!

Дем’ян власницьким жестом обійняв мене за талію. Я придушила бажання відсторонитися, перетворившись на неживу статую. Фотографії на фоні квіткових арок, нескінченні групи родичів, у центрі яких ми – ідеальна пара. Поруч поставили Риту, вона опинилася по інший бік від Дем’яна.

Через деякий час нам нарешті дозволили увійти всередину.

– Ну, як ти? – Рита підхопила мене під руку і потягнула вглиб зали.

Тут усе було просякнуте розкішшю: повітряні кульки, каскади стрічок і столи, з’єднані літерою «П». У центрі – наше почесне місце. Столи вже ломилися від закусок, чекаючи, коли голодний натовп займе свої місця. Я струснула головою, намагаючись відігнати хвилювання, і повернулася до сестри.

– Терплю, – шепнула я. – Просто терплю все це заради того, щоб від мене нарешті відчепилися.

– Ти непогано тримаєшся.

– Я просто граю роль. Тішить тільки те, що на цьому все закінчиться. Проста формальність, нас же нічого не пов’язуватиме. Дем’ян теж не мав бажання зі мною одружуватися.

– Справді? – Рита ледь помітно посміхнулася. – Значить, це дійсно нічого не означає. Житимеш своїм життям, просто... в іншому статусі. До речі, як тобі зал? Ми старалися, щоб було гарно.

Я знову окинула поглядом приміщення. Надто ідеально. Як у музеї, де нічого не можна чіпати руками.

– Так, дуже гарно, – я дочекалася, поки батьки пройдуть вперед, і відвела сестру трохи вбік. – А як ти хотіла зіпсувати весілля? Невже це було реально?

– Способів безліч, – Рита змовницьки знизила голос. – Можна було підкупити реєстраторку… Але саму урочистість тобі все одно довелося б пережити.

– Але я вирішила не відступати, – видихнула я. – Дякую, що намагалася допомогти.

– Добре. Якщо знадоблюся пізніше – звертайся.

– Як? – я нервово посміхнулася. – Залишишся з моїм чоловіком у першу шлюбну ніч замість мене?

У відповідь я побачила лише здивування. Обличчя Рити миттєво спохмурніло, а я зрозуміла, що зморозила рідкісну дурницю. Нерви здавали.

– Вибач, це просто істерика. Ходімо до решти. Ти де сядеш?

– Десь подалі.

– Ні, сядь поруч зі мною, – я міцно стиснула її руку. – Не хочу, щоб батьки сиділи під боком і читали нотації. Ти для мене зараз єдина близька людина.

Обличчя Рити осяяла м'яка посмішка.

– Ну добре, ходімо.

За столами вже на повну розсідалися гості. Я підійшла до нашого місця. Дем’ян про щось розмовляв із моїм батьком. Якби була можливість, я б улаштувалася біля самого виходу, щоб утекти за першої ж нагоди.

Організаторка – дамочка в довгій червоній сукні – поралася з мікрофоном. Я з жахом уявляла, що на нас чекає: конкурси, викупи та інша нісенітниця, яку я бачила по телевізору.

Коли всі затихли, вона почала свою промову. Потік вітань, побажань кохання до труни, орава майбутніх дітей і «сімейного щастя» полилися нескінченним потоком. У мене вуха в’янули. Стільки всього хорошого на свою адресу я не чула за все життя.

Дем’ян сидів поруч, розслаблено відкинувшись на спинку стільця. Він слухав, але погляд його був спрямований кудись крізь залу – він теж був далеко звідси. Нарешті дозволили взятися до їжі. Я була дуже голодна, але шматок не ліз у горло. Під нескінченні тости й крики «Гірко!» я просто колупала виделкою салат у своїй тарілці з кам’яним обличчям.

– Ти як? – нахилилася до мене Рита. – Зовсім втомилася? Потерпи, скоро все закінчиться.

– Сподіваюся, – видихнула я. – Закінчиться одне пекло і почнеться інше. Мені треба вийти.

Я майже бігом вискочила із зали й сховалася у просторій дамській кімнаті. Зачинилася в останній кабінці, опустила кришку унітаза й усілася на неї, як на стілець. Тут було тихо. Тут не треба було посміхатися. Свято в залі набирало обертів, але мені було начхати. Усе це свято влаштували не для нас, а для батьків. Ось нехай вони й насолоджуються перемогою.