Розділ 8

Біля РАЦСу було не проштовхнутися. У натовпі я бачила обличчя далеких родичів і зовсім чужих людей у дорогому вбранні. Перед нами височіла будівля, де мала відбутися ця клята реєстрація.

Дем’ян ще не приїхав, але його батьки вже були тут. Варто було нашій автівці зупинитися, як вони кинулися до мене.

– Люба, ти така гарна! – мати Дем’яна обійняла мене, і я, зціпивши зуби, відповіла тим самим. – Син скоро буде. Заходьте всередину, не мерзніть на вітрі.

Ми увійшли першими. Всередині все було залите м'яким світлом, прикрашене з надмірною розкішшю, але водночас дивно затишне. Кульки, атласні стрічки, вдалині – стіл реєстратора. Я не знала весільних традицій і лише мовчки зітхала, поки батьки за моєю спиною нервово шушукалися.

Здається, вони хвилювалися сильніше, ніж сама наречена. Мені ж було байдуже: я бачила це в кіно сотні разів, але реальність здавалася якимось затяжним сном. Я просто хотіла пережити цей день і опинитися вдома.

Поліна терлася поруч. У якийсь момент вона простягнула мені букет із ніжних білих троянд. Здається, його треба буде кидати в натовп... Але кому? Молоді серед гостей майже не було.

Коли в залі запала урочиста тиша, з’явився Дем’ян. Чорний костюм, ідеально зав’язана краватка, волосся зачесане назад. Чорт забирай, а він і справді гарний. Я струснула головою, відганяючи цю непотрібну думку. Яка різниця? Зовнішність – його єдиний плюс, який аж ніяк не виправить ситуацію.

Він роздивлявся мене довше, ніж того вимагала пристойність. Ми бачилися мигцем у місті після тієї зустрічі, але тоді не сказали ні слова. Зараз же він дивився на мене так, ніби бачив уперше – або оцінював придбання. На щастя, більшість гостей поїхали відразу до ресторану, і тут, у залі, було людей двадцять.

Дем’ян неспішно підійшов до мене. Батьки тактовно відступили.

– Чудово виглядаєш, дружино, – шепнув він, і від його голосу по шкірі пробіг холодок.

– Я знаю. Сильно не звикай, це шоу тільки на сьогодні.

– Ти ж більше нічого не втнеш? Пістолета у складках сукні немає? – у його очах блиснула усмішка.

– І не мрій.

Коли нас запросили до стійки, Дем'ян порівнявся зі мною. Крокуючи килимовою доріжкою під прицілом десятків очей, він схилився до мого вуха:

– Просто скажи «так», і тобі більше не доведеться тікати. Зі мною ти будеш вільнішою, ніж будь-коли.

У його словах була якась дивна переконливість. Якщо це правда... якщо він справді дасть мені ту свободу, про яку я мріяла, то я згодна.

Церемонія почалася. Реєстраторка довго й нудно розповідала про сімейні цінності, кохання та вірність у випробуваннях, але я не слухала. Я провалилася у власні думки, поки не пролунало запитання, адресоване Дем’яну:

– Чи готові ви взяти за дружину Алісу? – голос жінки карбував кожне слово.

– Так, – не вагаючись, відповів Дем’ян.

Черга дійшла до мене. Я впіймала погляд Рити у натовпі. Вона дивилася на мене з таким хвилюванням, що я засумнівалася: чи прочитала вона моє повідомлення? Чи збирається вона зірвати весілля, чи готова поки відкласти план? Рита була в чорній сукні, суворій та елегантній, немов траурній.

– Алісо? Ви згодні вийти заміж за Дем’яна? – повторила реєстраторка, коли пауза затягнулася.

Я подивилася на Дем’яна. У його очах майнула тінь благання – здається, я почала ганьбити його своїм мовчанням. У голові промайнула картинка з дешевого серіалу: до зали вривається Філіп, хапає мене за руку, і ми мчимо вдалину... Але двері не відчинилися. Тиша ставала дзвінкою. Я зачекала ще десять секунд, прощаючись із колишньою собою.

– Так, – видихнула я.

Ручка в моїх пальцях тремтіла так сильно, що я ледь змогла вивести підпис. Дем’ян розписався рішуче й швидко, я ж вивела криву каракулю. Це була вже не я. Якщо придивитися, документ можна було вважати недійсним через цей почерк. Хотілося написати там усе, що я думаю про цей союз, але я стрималася.

Обмін обручками пройшов як у тумані. Я неохоче простягнула долоню, і обручка ковзнула на палець. Сіла ідеально – хоча я навіть не пам’ятала, як обирала її з тих варіантів, що мені надсилали в месенджері.

А потім пролунало те, чого я боялася найбільше:

– Можете поцілуватися.

Я перелякано смикнулася. Дем’ян ступив ближче, порушуючи мій особистий простір.

– Торкнешся – і вріжу між ніг, – прошипіла я.

Він усміхнувся, не зводячи з мене очей.

– Не палися так, усі дивляться.

Його обличчя наближалося. Я опустила голову, стискаючись, і завмерла, коли його губи торкнулися кутика моїх губ. Збоку це виглядало майже природно, але для мене це було як дотик розпеченого заліза.

– Це наш останній поцілунок, – прошепотіла я, ледь відсторонившись.

– Останній, – луною відгукнувся він, і в його голосі я не почула заперечення.

– Оголошую вас чоловіком та дружиною! – вигукнула реєстраторка під оглушливі аплодисменти гостей, які раділи так, ніби їхні життя теж зміняться на краще.