Розділ 7

Настав день весілля. Я намагалася не думати про це, дозволяючи подіям текти повз. Все вирішили за мене, все купили й підготували. Я навіть сукню не обирала: коли ми з мамою приїхали до ательє, я просто ткнула пальцем у перший-ліпший манекен. Мене змусили її приміряти, мама ахнула від захоплення, а я байдуже кивнула. Макіяж і зачіску вони теж обрали на свій смак. Навряд чи результат виявиться настільки жахливим, що Дем’ян передумає зі мною одружуватися.

Я сиділа у своїй кімнаті, поки наді мною чаклували дві дівчини. Від них приємно пахло дорогими парфумами. Одна працювала над волоссям, підколюючи важкі локони догори, а друга вимальовувала ідеальні стрілки й наносила тон. Я сиділа, заплющивши очі, і в якийсь момент тягар думок став нестерпним. Гаряча сльоза зрадницьки скотилася по щоці.

– Алісо! – нервово вигукнула візажистка. В її голосі не було злості, радше професійне здивування. – Ну ти чого? Весілля – це ж найщасливіший день! Я розумію, хвилювання, мандраж, але давай поплачеш хоча б після РАЦСу? Ти ж макіяж зіпсуєш.

– Так, вибачте... – я спробувала опанувати себе, але нові схлипи накочували знову і знову.

– Раділа б, що за такого чоловіка заміж ідеш, – вставила свої п’ять копійок перукарка. – От якби мені такий дістався...

– Забирай, – випалила я, розплющивши очі.

У дзеркалі я побачила, як вона осіклася й буквально втратила дар мови.

– Аліса жартує, – швидко додала друга дівчина, намагаючись згладити незручність.

Мені довелося кивнути – нехай вважають це жартом. А от сльози були справжні. У коридорі почулися кроки, і я судомно потерла під очима, але повністю приховати сліди страждань не вдалося. Мама, застигши у дверях, одразу все зрозуміла.

– Залиште нас на кілька хвилин, – попросила вона майстринь.

Дівчата слухняно вийшли. Мама опустилася на пуфик переді мною і заговорила тим самим нудотно-добрим тоном, який я ненавиділа понад усе.

– Ти молодець, що погодилася. Все правильно. Ти не пошкодуєш, ось побачиш. Спочатку буде важко, це тимчасово. Тобі не обов'язково його кохати чи одразу ділити з ним ліжко. Ти зробила головний крок, далі буде легше.

Я подивилася на своє відображення. З дзеркала на мене дивилася чужа дівчина. Красива, бездоганна, як порцелянова лялька. Ідеальна укладка, витончене обличчя. Варто додати трохи пудри, і слідів сліз не залишиться. Я сиділа у своїй улюбленій темно-рожевій піжамі, яку за кілька хвилин мала змінити сукня.

Знову я згадала про Філіпа. Горло здавило спазмом. Хотілося б його побачити перед тим, як я офіційно стану заміжньою, але на жаль, його і на поріг не пустять. На цьому весіллі не буде моїх друзів, тільки колеги батьків, потрібні люди й далекі родичі. Свято для всіх, крім нареченої.

Мама пішла, і я знову залишилася сам на сам із порожнечею. Невдовзі повернулися дівчата-майстрині. Я покірно терпіла їхні маніпуляції, поки вони не закінчили з обличчям та волоссям. Настав час сукні. Я навіть не пам'ятала, як вона виглядає – біла, та й усе.

Вони допомогли мені влізти в неї й затягнули корсет. Добре, що зранку я нічого не їла, інакше було б важче. Дихати стало складніше, у живіт неприємно тиснуло, але талія стала неприродно тонкою, ідеальною.

Втім, мені було байдуже. Вражати в цьому залі мені було абсолютно нікого.

– Ти така щаслива! – верещала візажистка, сплескуючи руками. – Така гарна! Просто диво.

Я витиснула з себе нервову усмішку. Знай вона, що насправді коїться в моїй душі, навряд чи наважилася б заздрити. Напевно, з боку моя доля здавалася казкою про багату спадкоємицю та статного нареченого. Але для мене це була не казка, а клітка. Важкий золотий ланцюг, що тягне на дно. Тюрма, з якої не було виходу.

Коли майстрині нарешті пішли, у дверях з'явився батько. У своєму бездоганному чорному костюмі він виглядав як втілення успіху, якщо не враховувати занадто туго затягнуту краватку, яку він раз у раз поправляв.

– Доню, ти чарівна, – промовив він, і в його голосі майнуло щось схоже на гордість.

– Що? – я схрестила руки на грудях, через що корсет неприємно врізався в ребра. – Давай, скажи ще, щоб я поводилася пристойно і не надумала «балуватися».

– Я знаю, що ти будеш розсудливою, – він проігнорував мій тон. – Зайшов побажати удачі. Ми вже виїжджаємо. З Дем’яном та іншими зустрінемося біля РАЦСу. Ти ж... не передумаєш?

Він дивився на мене з надією. Я згадала всі ті роки, коли він ламав мою волю, йшов наперекір моїм мріям, і тепер чогось чекав від мене. Всередині спалахнуло дике бажання рознести тут усе, зіпсувати це свято. Але я просто втомилася. Втомилася руйнувати власне життя, знаючи, що від цього стане тільки гірше.

– Не передумаю, – відповіла я. – Радій, тату. Я більше не опираюся. Ви перемогли – ви мене зламали.

Я пройшла повз нього і першою вийшла з кімнати. Не знаю, що він хотів кинути мені у спину, та мені було байдуже. Зараз у мені жило лише одне бажання – втекти, розчинитися в морозному повітрі.

У холі вже чекали мама й Поліна. Сестра була у світлій сукні, що фасоном нагадувала мою. Мама в ніжно-блакитному вбранні до колін, із бездоганно вкладеним волоссям, завмерла, розглядаючи мене. Мабуть, грим був настільки щільним, що приховав навіть тіні моїх страждань.