Розділ 4

Дем'ян

З будинку Довженко ми вийшли, коли місто вже остаточно поглинула темрява. На диво, я був у чудовому настрої. Хоч і розумів, що доведеться переступити через себе й виконати волю батьків, але це хвилювало мене найменше. Хочуть штамп у паспорті? Буде. Головне – поставити підпис, а далі кожен сам за себе.

– Дикунка якась, – пробурчала мама, щойно зачинилися дверцята машини. – Ви бачили ці манери?

Я вирулив на головну дорогу й дозволив собі коротку усмішку. Перед очима досі стояла Аліса з пістолетом у руках. Треба ж таке, наставити зброю на моїх батьків… Нічого епічнішого я вже давно не бачив.

– Її б лють направити в потрібний бік, – подав голос батько. – Така будь-кому горлянку перегризе. Треба б нагадати їй, що ворог не ми, а Варум.

– Тільки от Варум її поки ні до чого не примушували, – зауважив я. – На відміну від нас.

– Це вона зараз так думає, – мама замахала долонями біля обличчя, ніби їй бракувало повітря.

Я відчинив вікно, впускаючи в салон морозне нічне повітря.

– Тоді не тисніть на неї. І на мене, бажано, теж.

– Сину, ти ж сам цього хотів, – нагадав батько.

– Я хотів знищити ворога за будь-яку ціну, але не думав, що для цього доведеться одружуватися з якоюсь дівчинкою. Вона хоч школу закінчила?

– Їй дев'ятнадцять. Чиста й невинна, якщо вірити лікарям.

Я зціпив щелепу так, що зуби скрипнули. Це цікавило мене в останню чергу. Вона щось казала про «кохану людину» – цікаво, збрехала, щоб відлякати, чи сучасна молодь і справді не поспішає? У свої тридцять два я не надавав значення таким речам. Зберігати вірність я вмів, але й розважатися – теж.

– Головне, щоб спадкоємця виносила здорового, – підсумував батько.

У цей момент перед капотом майнула руда тінь. Я різко вдарив по гальмах, ледь не пустивши машину в занос, і тихо вилаявся. Руда кішка.

Про дітей я раніше не думав. Точніше, хотів їх колись, але точно не планував їх з Алісою. Та вона на метр до моєї спальні не підійде, не те що... Зрештою, зараз хотілося тільки одного: довезти батьків і провалитися в сон. Важкий день, ситна вечеря і цей холод за вікном витягли з мене всі сили.

Я зупинився біля батьківського будинку – невеликої будівлі зі світлого каменю. На другому поверсі виднілося вікно моєї старої кімнати. Моя «халабуда». Там досі стояв старий комп'ютер, приставка і шафи, забиті коміксами.

Батьки дали мені ідеальне дитинство, я мав усе, про що міг мріяти, поки не настав підлітковий вік. Тоді ігри закінчилися. Освіта, дисципліна, виховання – мене готували до того, що я мав успадкувати компанію та керувати нею. Я поважав їх за це, вважав їх мудрими, тому й ідея зі шлюбом не здавалася мені катастрофою. У цьому був розрахунок.

Все заради того, щоб закопати Варум. Не просто вбити – потрібно було щось потужніше. Нам потрібна була підтримка Довженко, а їм – наша. Занадто багато крові пролилося через ту родину, і цей шлюб був шансом усе виправити.

– Я вам ще надовго потрібен? – я позіхнув, стоячи в передпокої.

– Можеш залишитися, – запропонувала мама. – Вранці поїдеш до себе. Ти втомлений.

– Ні, поговоримо, і я поїду. Вже десятий час.

Але розмова затяглася. Батько зник у вбиральні з газетою – він міг пропадати там годинами. Мама пішла переодягатися. Я залишився один у розкішній вітальні. Білий диван із безглуздими підлокітниками, дух музейного пафосу... Я ніколи не любив цей інтер'єр. У своїй комірчині на другому поверсі мені було затишніше. Мені не потрібен був щосекундний доказ мого багатства, на відміну від батьків.

– Ми хотіли обговорити деталі весілля, – мама з'явилася у дверях, уже в домашньому.

– Хіба за столом ви не все вирішили? – я втомлено потер перенісся.

– Рита ж займається вашим весіллям. Пам'ятаєш Риту Остащенко?

Я ледь не вдавився повітрям і втупився в неї.

– Яка... Рита?

– Ну, двоюрідна сестра Аліси. Вона ж профі у цьому. У неї вже все готово: зал, декор, вона знайшла найкращих людей. Тобі варто поглянути. Раптом квіти не ті або посуд у ресторані тобі не сподобається?

– Мамо, мені начхати на посуд і квіти, – я роздратовано махнув рукою. – Я б узагалі просто розписався в тиші. Мені не потрібен цей цирк на триста людей, які прийдуть тільки випити за наш кошт.

– Так заведено, Дем’яне, – мама взяла мене за руку. – Ми не останні люди. Про нас мають говорити.

– Не хочу галасу. Нехай краще про нас говорять через добрі справи, а не через пишні гулянки.

– Одне іншому не заважає, – знизала плечима вона.

Я нервово усміхнувся. Мама говорила так, ніби кожен у цьому місті народжується з величезними статками.

– Ми всі на різних рівнях. Робіть, що хочете. Якщо Алісі це важливо, нехай сама вирішує з Марго... тобто з Ритою. Мені байдуже.

Мама підібгала губи, явно образившись. Але зараз мене хвилювало інше. У ювелірному бізнесі почалися проблеми, прибуток почав витікати. Я відчував, що в компанії завівся «щур», який зливає інформацію Варум. Знайти зрадника було куди важливіше, ніж обирати колір серветок на весілля з дівчиною, до якої я не відчував нічого.