Розділ 2

Я накинула пальто поверх чорного костюма. Темне волосся, що встигло розкуйовдитися за вечір, недбало розправила пальцями й сховала під каптуром. На вулиці кружляв рідкий сніг, але одягати шапку я не збиралася – не дарма ж витрачала час на укладку. Це було не заради гостей, а для себе. Я вирішила зустріти цей удар гідно, і поки що, всупереч власним очікуванням, непогано трималася.

Дем’ян ішов поруч. На ньому було схоже пальто, теж чорне, і черевики. Високий, широкоплечий, із легкою щетиною на обличчі. Ще в домі, коли він сидів в одній сорочці, я помітила, як тканина обтягує його міцні руки. Дивлячись на нього зараз, я остаточно усвідомила: рипатися марно. Такий легко наздожене і, якщо захоче, шию зламає одним рухом. Напевно, з такими чоловіками дружини завжди слухняні – просто через інстинкт самозбереження.

Ми вийшли в сад. Улітку тут зазвичай пахли квіти й зріли фрукти, але зараз усе спало під тонким, хрустким шаром снігу. Доріжки розбігалися в різні боки, сплітаючись у химерний лабіринт. Ми мовчки дійшли до невеликих сходів.  Дем’ян спустився першим, але в останню мить обернувся і простягнув мені руку.

А я... просто плюнула в неї. Рефлекс спрацював швидше, ніж мозок встиг щось зрозуміти.

Його реакція була миттєвою. Він перехопив мене за плече і різко притягнув до себе, скорочуючи дистанцію до мінімуму.

– Послухай, люба, – прогарчав він мені в обличчя, і його подих на мить торкнувся моїх губ. – Я теж не в захваті від цього шлюбу. Але щоб закопати ворогів, нам доведеться об’єднатися.

– Я не хочу за тебе заміж, – я смикнула плечем, і він нарешті розтиснув пальці.

– Так і я не горю бажанням з тобою одружуватися, – несподівано зізнався Дем’ян, відступаючи. – Це чиста формальність. Давай домовимося: я не лізу у твоє життя, а ти – в моє.

Я на мить розгубилася, а потім поспішила ступити вперед по доріжці, аби лише приховати ніяковість. Від весілля це зізнання мене не рятувало, але принаймні дарувало надію, що мене не чіпатимуть.

Розмова не клеїлася. Ми повільно гуляли між дерев, укритих снігом. Дем’ян періодично озирався довкола і глибоко вдихав морозне повітря – здавалося, домашні посиденьки в задушливій, токсичній атмосфері допекли йому не менше, ніж мені. Тут і справді дихалося трохи вільніше.

– Де взяла пістолет? – раптом порушив тишу він.

– Вкрала.

– Ще є?

– Теж хочеш когось пристрелити? – я обернулася до нього з уїдливою посмішкою.

– Хочу бути впевненим, що ти не пристрелиш мене, – усміхнувся він у відповідь. – Ну то як? Я забрав останній, чи у тебе там ще запаси є?

– Можеш не хвилюватися, це був єдиний.

– Чудово, – кивнув він. – Тільки мій не чіпай, прошу. У тебе буде своя охорона, тож зайва зброя тобі ні до чого.

– Охорона? – пирхнула я. – І що, вона захищатиме мене від тебе?

– Від мене не треба, – Дем’ян різко зупинився, і я ледь не врізалася в його груди. Його погляд став серйозним, майже відчутним на дотик. – Я тебе не торкнуся.

Хотілося вигукнути, що цього замало. Що мені потрібна не просто недоторканність, а свобода, особистий простір і Філіп... мій єдиний рятівник, який навіть не знає, де я зараз. Але я промовчала. Не хотілося більше нагнітати. Поки каблучка не на пальці, все ще можна виправити. Принаймні тепер я знала, що ми з Дем’яном приблизно однієї думки.

Холод почав пробиратися під пальто, а щоки запалали від морозу. Не змовляючись, ми повернули назад до будинку.