Розділ 1

Дем’ян нарешті перестав мене утримувати. Я вмить відсахнулася, збільшуючи дистанцію на пару метрів. Повітря у вітальні немов наелектризувалося – дихати стало важче.

У голові спалахами проносилися події цього вечора. Спочатку мене замкнули в кімнаті, потім змусили вбратися, як ляльку на вітрину. А коли я спустилася, внизу вже чекали його батьки. Самого Дем’яна не було – вони просто сиділи й буденно обговорювали весілля, яке планували, здається, від самого мого народження. Щойно мені виповнилося дев’ятнадцять, вони перейшли від слів до діла. Довгий час мені вдавалося уникати неминучого, але вічно тікати було неможливо.

І ось результат: він стоїть поруч, стискаючи в руці пістолет, через який я ледь не вчинила непоправне. Та мені не було соромно. Зовсім. Нехай совість гризе тих, хто влаштував ці посиденьки. Я втомилася кричати, що не хочу заміж, та хіба в цьому домі когось цікавила моя думка? Що ж, нехай тепер отримують.

– Ну що, Алісо? Заспокоїлася? – батько підійшов упритул, без зайвих слів перехопив мою руку й потягнув до столу.

Хотілося плюнути йому в обличчя за те, що він завжди бачив у мені річ, а не доньку, але я стрималася. Покірно пішла за ним і опустилася на диван під гнівними поглядами. Батьки майбутнього чоловіка дивилися на мене з розчаруванням. Їхні імена геть вилетіли в мене з голови, залишилися тільки очі.

– Передумали? – я розтягнула губи в зухвалій посмішці. – Чи мені треба когось пристрелити, щоб ви зрозуміли, з ким збираєтеся одружити свого сина?

– Алісо! – мати зірвалася на крик і підхопилася з місця. – Припини знущатися! – а потім, різко змінивши тон на більш приязний, звернулася до гостей: – Вибачте, вона так жартує. Нерви...

Я знову впіймала погляд своєї двоюрідної сестри. Здавалося, Рита була розчарована тим, що я так і не натиснула на курок. Вона раз у раз кидала косі погляди на Дем’яна. Той мостився у кріслі трохи осторонь, і мені доводилося іноді повертати голову, щоб бачити його.

Я усміхнулася: невже сестрі він приглянувся? Що ж, нехай забирає. Мені він не потрібен. Старий уже... йому за тридцять. А мені всього дев’ятнадцять, у нас навіть нічого спільного...

– Ми забудемо про це непорозуміння, – раптом подала голос мати Дем’яна, поправляючи темне, бездоганно укладене волосся. – Дівчина перехвилювалася, з ким не буває.

– А якщо я отрую його? Або задушу вночі подушкою? – я не збиралася здаватися. – Ви хочете об’єднатися і покласти край ворожнечі, але що, як цим шлюбом ви зробите тільки гірше? – я подивилася на батьків. – Не ризикуйте.

– Дем’яне, ти ж не дозволиш своїй дружині так поводитися? – батько недбало почухав підборіддя, дивлячись на зятя.

– Це ми обговоримо пізніше, – відгукнувся Дем’ян. Голос у нього був холодний, глибокий і… дражливо приємний.

Мене пересмикнуло від цієї думки.

– Із жінками треба бути суворішими, – вів далі батько. – Я от своїй доньці нічого не забороняв, і подивіться, що з цього вийшло.

Я ледь не розреготалася. Нічого не забороняв? Я росла в золотій клітці: ні друзів, ні прогулянок після школи, вічний страх бовкнути зайве слово. Мене дресували. І тільки коли замаячила перспектива цього шлюбу, в мені прокинувся бунт. Я тікала, ховалася, вигризала собі кожен ковток свободи, аби тільки не опинитися тут.

– Давиде, не зараз, – мати накрила долоню батька своєю. – Ми просто хотіли вас познайомити. Поспілкуйтеся, – вона благально подивилася на мене.

– У мене є кохана людина, – карбуючи кожне слово, видала я.

І це була правда. Тільки зараз я остаточно зрозуміла: Філіп, який цілий місяць допомагав мені ховатися, – єдиний, хто мені дорогий. Здається, я справді його кохаю. Найгірше те, що в мене відібрали телефон, і я навіть не можу йому про це сказати.

– Кохання минає, – кинув батько. – Повага важливіша. На ній будуються союзи, а почуття... нічого не варті.

– Ти не кохаєш маму? – випалила я.

– До чого тут...

– Відповідай! – я подалася вперед.

У кімнаті зависла важка тиша. Упевнена, батько кохав її по-своєму, але визнавати такі речі при свідках для нього було слабкістю.

– Поговоримо про це пізніше, – буркнув він.

– Так, пізніше, – втрутилася мати Дем’яна, її очі звузилися. – Що означає «коханий»? Ви що, за нею зовсім не стежили?

– Звісно, не стежили! Ви б знали, крізь що я пройшла за цей місяць, – я хижо посміхнулася, дивлячись на їхні ошелешені обличчя.

Усього лише пара поцілунків із різними хлопцями: з охоронцем, у якого я і поцупила пістолет, та з моїм рятівником, готовим ховати мене в глушині без зв’язку та цивілізації. Але тато виявився хитрішим... я сама потрапила в його пастку. Більше я нікому не повірю. Батькам – особливо. Вони зрадили мене першими.

– Це неважливо, – відмахнувся батько Дем’яна. – Шлюб може бути формальністю, якщо хочете. Але репутація понад усе: жодних скандалів і сторонніх чоловіків. І нам потрібні спадкоємці. Мінімум двоє.

– Я безплідна, – збрехала я. – Зробила аборт і...

– Так! – мати знову вскочила, її обличчя почервоніло від люті. – Вона жартує! Ми були у лікаря перед її… втечею, все гаразд.