Глава 7

Ранок почався підозріло спокійно. Руяна прокинулася у своїй квартирі, вдихаючи запах знайомих речей. Вона відчувала себе майже вільною. Руяна швидко зібралася на роботу: одягла зручний бежевий костюм, зібрала ескізи у папку і вже була готова виходити.

Раптом у двері постукали. Ритмічно, наполегливо.

«Невже подруга? Чи Едуард вирішив перевірити мене особисто?» — промайнуло в голові. Руяна, не відчуваючи підвоху, відчинила замок.

На сходовому майданчику було порожньо. Тільки протяг гуляв під’їздом. Руяна здивовано зробила крок за поріг, озираючись навсібіч.

— Є хто? — тихо запитала вона.

Відповіді не було. Але як тільки вона зробила ще один крок, з темного кута біля сміттєпроводу виринули дві тіні. Міцні чоловічі руки схопили її ззаду. Руяна не встигла навіть вскрикнути — до її обличчя притиснули білу серветку, просочену солодкувато-нудотним запахом снодійного. Світ миттєво поплив перед очима, коліна підкосилися. Вона відчула, як її обм'якле тіло підхопили, заштовхали в ліфт, а потім у машину. Свідомість згасла.

Тим часом у готелі Едуард займався документами. Його ранок був наповнений цифрами та звітами, він намагався зосередитися на бізнесі, хоча думки постійно поверталися до того, чи все гаразд у Руяни.

Раптом його телефон вібрував. Повідомлення від невідомого номера.

Едуард відкрив його і відчув, як кров закипає в жилах. На фото була Руяна. Вона сиділа на старому дерев'яному стільці, зв'язана по руках і ногах. Її голова безсило схилилася на груди, рот був заклеєний темним скотчем. Вона була непритомна, бліда, схожа на зламану ляльку.

Одразу після фото пролунав дзвінок. Валерій.

— Подобається ракурс, Едуарде? — голос старого звучав переможно.

— Де вона? — Едуард вимовив це так тихо, що друзі, які стояли поруч, зрозуміли: зараз почнеться пекло.

— Вона в безпеці... поки що. Але умови прості: ти приїжджаєш за адресою, яку я скину. Один. Без своїх вовків. Якщо я побачу хоч одну твою машину супроводу — дівчина не прокинеться. Ми її просто вб'ємо. Вибирай: твоє життя або її.

Едуард почав швидко збиратися. Андрій та Сергій перегородили йому шлях.

— Це пастка, Едік! Ти не можеш туди їхати сам! — вигукнув Андрій. — Він уб'є вас обох, як тільки ти переступиш поріг!

— Там невинна дівчина, яка потрапила в це лайно через мене! — гаркнув Едуард. — Я не буду ризикувати її життям. Якщо я не прийду, він натисне на гачок.

— Ми тебе не пустимо, — твердо сказав Сергій.

Але Едуарда неможливо було зупинити. Вони швидко розробили план: Едуард їде на своїй машині, як і вимагав Валерій, щоб його бачили спостерігачі. Друзі ж, на окремій непримітній машині, об'їзними шляхами дістаються до місця раніше і займають позиції за будинком.

Едуард під’їхав до покинутої хатини на околиці міста. Він вийшов з машини з піднятими руками, показуючи, що він один. Усередині було похмуро. Валерій сидів навпроти зв’язаної Руяни, яка вже почала ледь помітно ворушити головою, приходячи до тями.

— Ти прийшов. Сміливо, — Валерій підвівся, тримаючи пістолет.

Едуард не дивився на нього. Його погляд був прикутий до Руяни. Він бачив, що вона жива, і це було головним.

— З нею нічого не сталося, вона просто спить, — крикнув Валерій. — А ти... ти краще сідай. Нам треба закінчити нашу розмову.

Але розмова не відбулася. Ззовні почулися різкі хлопки — це друзі Едуарда почали знімати охорону Валерія з глушниками. Валерій сіпнувся до вікна, і в цей момент Едуард кинувся на нього.

У двері ввірвалися Андрій та Сергій, тримаючи під прицілом Валерія. Усі його найманці були нейтралізовані. Сергій уже тримав палець на гачку, щоб застрелити старого, але Едуард підняв руку.

— Ні. Не тут.

Він підійшов до Валерія, який притиснувся до стіни.

— Слухай мене уважно, — процідив Едуард. — Або ти забираєшся з цього міста і ніколи не повертаєшся, або ми застрелимо тебе прямо тут, і ніхто не знайде твоїх кісток. Вибирай.

Валерій, дихаючи важко, окинув усіх ненависним поглядом.

— Я так просто це не залишу... Ти ще побачиш мене, Едуарде. Я вб’ю тебе, клянусь!

Попри погрози, він зрозумів, що сьогодні програв, і швидко втік через задні двері під наглядом людей Едуарда.

Едуард підійшов до Руяни, швидко розрізав мотузки і обережно взяв її на руки. Вона була легка, як пір’їнка. Він виніс її з хатинки, притискаючи до себе, ніби боячись, що вона зникне.

Вона прокинулася вже в готелі, у ліжку з білосніжною білизною. Голова розколювалася.

— Де я? Що сталося? — вона побачила Едуарда, який сидів поруч у кріслі.

— Тебе викрав Валерій, Руяно. Але все закінчилося. Ти була непритомна, тому нічого не пам'ятаєш, — він говорив м’яко. — Ти залишаєшся в готелі. Назавжди, поки я не вирішу питання з Валерієм. Він пасе тебе, і я не можу ризикувати.

Руяна була занадто слабка, щоб сперечатися. Вона лише кивнула.

— Ти нічого не їла зранку через це викрадення, — додав Едуард. — Я наказав приготувати тобі обід.

Незабаром офіціант приніс тацю з гарячим супом та овочами. Едуард сам допоміг їй сісти зручніше. Вони говорили про якісь дрібниці, він намагався відволікти її від жаху. Коли вона поїла, він ще деякий час сидів поруч, поки вона знову не заснула — тепер уже здоровим, спокійним сном під його охороною.