Глава 6

Минуло кілька днів. Місто здавалося спокійним, але для Едуарда це затишшя було лише ілюзією. Офіційне запрошення на поминки за Максимом прийшло вранці. Це був виклик, який не можна було ігнорувати.

Дім Валерія зустрів Едуарда важкою атмосферою жалоби. Чорні стрічки, свічки, запах ладану та поминальної їжі. У великій залі зібралися впливові люди міста, які мовчки спостерігали за появою Едуарда. Він увійшов у своєму незмінному чорному костюмі, його обличчя було непроникною маскою. Він не виявляв жалю, лише крижану впевненість.

Валерій чекав його в кінці столу. Коли Едуард підійшов, старий підвівся, і в кімнаті запала мертва тиша.

— Ти прийшов подивитися на справу своїх рук? — прохрипів Валерій, дивлячись на Едуарда з ненавистю.

— Я прийшов віддати шану традиціям, а не вашим ілюзіям, Валерію, — спокійно відповів Едуард.

Вони відійшли вбік, у затінок кабінету, де розмова миттєво перетворилася на сутичку. Валерій зірвався на крик, його обличчя почервоніло від гніву.

— Навіщо ти це зробив?! — кричав він, вдаряючи кулаком по столу. — Операція... ти позбавив його чоловічої гідності! Він помер від шоку, від болю, від того, що ти з ним зробив! Це безчестя! Ти — монстр, Едуарде! Навіщо було так знущатися з нього перед смертю?!

Едуард вислухав цю тираду, не поворухнувши жодним м'язом. Він зробив крок вперед, і його голос прозвучав тихо, але так гостро, що Валерій замовк.

— Це було не знущання. Це було покарання. Ваш син домагався неповнолітніх дівчат, Валерію. Він руйнував життя тих, хто не міг себе захистити. Я просто зробив так, щоб він більше ніколи не зміг цього зробити. Він отримав те, на що заслужив. Смерть була його вибором, коли він стрибнув з вікна, а моє рішення було лише справедливістю.

Едуард розвернувся і вийшов, залишивши Валерія трястися від безсилої люті.

Як тільки двері за Едуардом зачинилися, Валерій покликав своїх людей.

— Починайте стеження за готелем, — наказав він. — Мені байдуже на його гроші чи бізнес. Я хочу те, що для нього найдорожче. Знайдіть те, за що він готовий буде повзати на колінах.

Тим часом у готелі розпочалася прихована операція. Двоє чоловіків Валерія, одягнені як звичайні бізнесмени, проникли в лобі. Вони орендували номер і почали збирати інформацію. Використовуючи мініатюрні камери та підслуховуючи розмови персоналу, вони швидко зрозуміли: директор готелю занадто сильно опікується новою стилісткою.

Вони спостерігали, як охорона Едуарда супроводжує Руяну. Вони бачили, як він дивиться на неї через скло панорамного ліфта. Ціль була визначена.

У готелі Руяна почала збирати свої ескізи та нечисленні речі. Вона відчувала, що після смерті Максима небезпека зникла. Вона хотіла повернутися до свого звичного життя, у свою маленьку квартиру, де все було знайомим.

Коли Едуард повернувся з поминок і зайшов до неї, вона вже стояла з сумкою.

— Я повертаюся додому, Едуарде, — сказала вона, намагаючись посміхнутися. — Ризик минув, Максима більше немає. Я не можу вічно жити в готелі, мені треба простір.

Едуард завагався. Його інтуїція кричала, що це помилка, але він бачив у її очах жагу до свободи. Він не хотів бути для неї ще однією кліткою.

— Я відвезу тебе сам, — коротко сказав він.

Дорога до її квартири була мовчазною. Руяна дивилася на вечірнє місто, відчуваючи полегшення. Коли вони зупинилися біля її під’їзду, Едуард вийшов, щоб провести її.

— Будь обережною, Руяно. Тримай телефон зарядженим. Якщо щось... хоч найменша підозра — дзвони мені, — він взяв її за руку, і на мить у його погляді промайнула тривога, яку він намагався приховати.

— Все буде добре, Едуарде. Дякую за все, — вона ніжно стиснула його руку, попрощалася і зайшла в під’їзд.

У квартирі Руяна довго стояла посеред кімнати, оглядаючи свої речі. Все було на місці: її тканини, швейна машинка, манекен. Вона відчула себе вдома, не підозрюючи, що за її вікнами, у тіні сусіднього будинку, вже зупинилася темна машина.

Едуард повернувся в готель і одразу зібрав Андрія, Сергія та Данила. Він розповів про зустріч із Валерієм і про його обіцянку помститися.

— Він не заспокоїться, — сказав Едуард, наливаючи собі віскі, але так і не торкнувшись його. — Ми маємо зробити так, щоб він навіть не міг подумати про напад.

— Ми можемо вдарити по його рахунках, — запропонував Сергій. — Заблокувати його поставки через моїх людей у порту.

— Ні, це лише розлютить його більше, — заперечив Андрій. — Треба діяти інакше. Треба знайти на нього такий компромат, щоб він боявся дихати в наш бік.

— Поки ви шукаєте компромат, — Едуард подивився на Данила, — я хочу, щоб ти поставив людей біля будинку Руяни. Але так, щоб вона їх не бачила. Вона хоче свободи, але я не дозволю їй стати жертвою через мою помилку.

Вони почали розробляти план, як нейтралізувати Валерія, обговорюючи кожну деталь: від підкупу його охорони до перехоплення його дзвінків. Едуард знав, що кожен його крок зараз — це ваги, на яких лежить життя дівчини, яку він, сам того не помічаючи, почав називати своєю Еммі.