Глава 5

Готель, який зазвичай був втіленням спокою та розкоші, перетворився на вулик. Сирени поліцейських машин та швидкої допомоги розрізали повітря. Тіло Максима, накрите чорним щільним поліетиленом, все ще лежало на тротуарі під панорамним вікном. Навколо працювали криміналісти: вони розставляли жовті маркери, фотографували розбите скло та сліди падіння.

Процес був рутинним і холодним. Санітари мовчки переклали тіло на ноші та завантажили в машину з написом «Судово-медична експертиза». Максима повезли в міський морг — похмуру будівлю з кахляними стінами, де його чекав розтин. Експерти мали підтвердити офіційну версію, яку вже почали розповсюджувати люди Едуарда: самогубство на ґрунті нервового зриву. У готелі шепотілися, що Максим останнім часом поводився дивно, і це грало на руку Едуарду.

Усередині готелю Комісар Петров, суворий чоловік із втомленими очима, почав опитувати свідків. Офіційна позиція адміністрації була чіткою: ніхто нічого не бачив, Максим випав сам.

Едуарда та двох його найближчих друзів — Андрія та Сергія — запросили до відділку для надання свідчень. Третій друг, Данило, залишився в готелі, щоб контролювати ситуацію на місці. Вікторія, менеджерка, взяла під опіку Руяну. Вони сиділи в кабінеті Вікторії, і Руяна бачила, як руки зазвичай сталевої жінки ледь помітно тремтять.

У відділку поліції панувала задуха. Едуарда та друзів розвели по різних кабінетах. Почався довгий, виснажливий процес допитів. Комісар Петров ходив з одного кабінету в інший, намагаючись знайти хоча б одну неточність у їхніх розповідях.

— Ви були останнім, хто бачив його перед падінням? — питав Петров Едуарда, сидячи навпроти нього в тісному кабінеті, заваленому папками.

— Я бачив його в кафе, коли він проходив повз, — спокійно відповів Едуард. Його голос був рівним, погляд — прямим. Він не виявляв ні страху, ні нервозності. Для нього це була просто ще одна партія в шахи, де він знав усі ходи.

Його переводили з кабінету в кабінет, змушували підписувати десятки протоколів, ставили одні й ті самі запитання по колу. Андрій та Сергій трималися так само впевнено. Вони були командою, яка пройшла через значно гірші речі.

Коли Едуард виходив із чергового кабінету в коридор, двері відділку відчинилися з таким гуркотом, що всі присутні затихли. У супроводі чотирьох охоронців увійшов Валерій — батько Максима. Це був високий чоловік із сивим волоссям і обличчям, посіченим зморшками гніву. Його очі горіли ненавистю.

Він підійшов прямо до Едуарда. Поліцейські в коридорі відступили — всі знали, хто такий Валерій і на що він здатний.

— Ти думаєш, що ти найрозумніший, Едуарде? — голос Валерія був схожий на хрускіт сухого гілля. — Ти думаєш, я повірю в цю казку про самогубство? Мій син, яким би він не був, не зробив би цього сам.

Едуард випростався, ставши на голову вище за старого. Він дивився на Валерія з абсолютною байдужістю.

— Слідство розбереться, Валерію. Мені шкода вашої втрати, але ваші підозри не мають під собою нічого, крім горя.

Валерій підійшов ще ближче, так що їхні обличчя майже торкалися.

— Не грай зі мною в ці ігри. Я не дам цьому так просто закінчитися. Ти вбив мого сина — своїми руками чи чужими, мені байдуже. Я обіцяю тобі: я знищу все, що тобі дороге. Я вб’ю тебе, Едуарде, але спочатку я змушу тебе подивитися, як горить твій світ. Ти не доживеш до зими.

Едуард навіть не моргнув. На його обличчі не здригнувся жоден м'яз.

— Ви старієте, Валерію. Погрози — це зброя тих, хто більше нічого не має. До побачення.

Едуард розвернувся і спокійно пішов до виходу, де його чекали Андрій та Сергій. Ця сцена в коридорі відділку показала всім присутнім: Едуард нічого не боїться. Він був готовий до війни.

Коли вони повернулися в готель, була вже пізня ніч. Руяна чекала в холі, вона не могла змусити себе піти в номер. Побачивши Едуарда, вона підбігла до нього.

— Що вони сказали? Що там було? — її голос зривався. — Тебе звинувачують?

Едуард взяв її за плечі і повів до ліфта, подалі від зайвих вух.

— Офіційно — це нещасний випадок. Слідство закриє справу за кілька днів, — пояснив він їй, коли вони піднімалися. — Максим мав багато проблем з законом, про які поліція знає. Їм вигідно закрити це швидко.

— Але я бачила його… бачила, як він впав, — Руяна закрила обличчя руками.

— Забудь про це. Його більше немає. Тепер твоє життя почнеться заново.

Він провів її до номера і наказав охороні стояти під дверима.

Через пів години Едуард зібрав трьох своїх друзів у кабінеті. На столі стояв віскі, але ніхто не пив. Атмосфера була важкою.

— Валерій приїжджав у відділок, — сказав Едуард, сідаючи в крісло. — Він оголосив війну. Відкрито.

— Він старий пес, але в нього ще багато зубів, — зауважив Андрій, крутячи в руках склянку. — У нього зв’язки в міністерстві та купа найманців.

— Нам треба діяти на випередження, — додав Сергій. — Якщо він почне бити по бізнесу, ми втратимо готель за тиждень.

— Він не буде бити по бізнесу, — тихо сказав Едуард, дивлячись у вікно на нічне місто. — Він сказав, що знищить те, що мені дороге. Він буде шукати мої слабкі місця.

Данило, який був у готелі весь день, подивився на двері.

— Ти про Руяну?

Едуард мовчав. Його сірі очі стали темними, як грозове небо.

— Він не знає про неї достатньо. Поки що. Але якщо він дізнається, що вона була причиною конфлікту з Максимом… вона стане його першою ціллю. Ми маємо посилити охорону вдвічі. І Андрію, дізнайся все про те, де Валерій зараз збирає своїх людей. Ми не чекатимемо, поки він прийде до нас.

— Зрозумів, — кивнув Андрій.

— І ще одне, — додав Едуард. — Руяна нічого не повинна знати про погрози Валерія. Їй і так вистачило жаху. Нехай думає, що все закінчилося.

Друзі перезирнулися. Вони знали, що це лише початок великої крові, і що ця "спокійна" ніч — лише затишшя перед бурею, яка змінить життя кожного з них.