Глава 3

Стара хатинка на краю поля була холодною, але надавала притулок. Руяна сиділа, загорнувшись у старий, пильний плед, який знайшла на полиці. Едуард сидів навпроти. У темряві його голос звучав інтимно і чесно.

— Я розповів тобі про Еммі. Ти питала, як це сталося. Це було давно. Я був підлітком. Мій дід, ну, людина, яка мене виховувала, — його звали Іван, — він був механіком. Старої школи. Я допомагав йому лагодити машини. Ми тоді працювали над його стареньким "Москвичем". Він був побитий часом, але Іван хотів його відновити.

Едуард говорив, і його зазвичай суворий тон ставав м’яким від спогадів.

— Це був літній день, спека. Я стояв, весь у машинному маслі, намагаючись вирівняти пом’яте крило. І тут вона з’явилася. Вона просто йшла вулицею, вона не дивилася на мене, але я побачив її бічний профіль. У неї було яскраво-руде волосся, зібране у високий хвіст, а в руках вона несла великий букет польових квітів. Вона була схожа на спалах сонця серед сірого дня.

Він провів рукою по обличчю, ніби відганяючи видіння.

— Вона лише на мить зупинилася біля нашого двору, щоб поправити квіти. Посміхнулася — не мені, просто так, світові. І пішла далі. Все. Це були, може, десять секунд.

— Десять секунд? — прошепотіла Руяна, забувши про свій страх.

— Десять секунд. Але я відчув, що мені перехопило подих. Я не міг поворухнутися. Це було абсолютне кохання — миттєве, нерозумне. Це був єдиний раз, коли я бачив її. Але я шукав її, Руяно, шукав роками. Вона стала моїм символом чогось чистого, що потрібно захищати. Тому я дав їй ім’я — Еммі. Я не знаю, хто вона. Але вона існує.

Він замовк. У хатинці панувала важка, насичена емоціями тиша.

Раптом ця тиша розірвалася. Едуард, чиї слухові рецептори були загострені роками небезпеки, різко напружився.

— Тихіше, — прошипів він, підводячись і дістаючи пістолет, який він перезарядив.

Руяна, налякана його різкою зміною, намагалася прислухатися. Вона справді почула глухі кроки та тихі чоловічі голоси ззовні. Вони були дуже близько.

— Тут вони. Це хата, яку Едік використовував раніше. Його машина розбита на ґрунтовці. Вони всередині, поранені або виснажені.

— Потрібно захопити їх швидко. Ми зайдемо з двох сторін. Ти зліва. Я справа. Живим його не брати. Максим сказав, що ця справа має бути чистою. Тільки-но двері відчиняться, одразу стріляти. Дівку… ну, побачимо.

Руяна відчула, як її кров застигає в жилах. Вони йшли вбити Едуарда.

Едуард підійшов до неї. Його сірі очі світилися в темряві.

— За камін, швидко! — наказав він, вказуючи на старий, кам'яний, напіврозвалений камін у кутку. — І не висовуйся! Навіть якщо я буду кричати, ти не виходиш!

Руяна, не вагаючись, побігла до каміна і сховалася за його масивним кам’яним виступом. Її тіло інстинктивно стислося від жаху.

Через мить двері хатинки були вибиті сильним ударом. У отворі з’явилися чоловіки в балаклавах — їх було дев’ятеро чи десять, Руяна не могла точно порахувати, але їхня кількість була жахливою.

Едуард стояв за дверним косяком. Він був невидимий і швидкий.

Постріл!

Перший чоловік, що увірвався, впав на землю без звуку.

Хатинка перетворилася на пекло. Чоловіки почали стріляти не розбираючи, прошиваючи стіни і дерев’яні меблі. Едуард відповідав короткими, точними чергами, використовуючи кожну тінь і кут як прикриття. Він був професіоналом у цьому.

Руяна, сидячи за каміном, закрила вуха, її серце билося об ребра. Вона чула крики, стогони і безперервний гуркіт пострілів. Запах пороху швидко наповнив невелику кімнату.

Бійка була швидкою і жорстокою. Едуард був потужною машиною смерті. Через хвилину, яка здалася вічністю, стрілянина стихла.

Залишилися двоє. Едуард вистрілив, і один із них впав, перевернувшись. Залишився останній.

Едуард повільно наближався до нього, обережно обходячи тіла. Він зосередився на останньому вцілілому, який намагався втекти. Едуард вистрілив, і чоловік впав на землю, поранений.

Він лежав на підлозі. Едуард уже повернувся спиною до нього, щоб перевірити, чи немає інших.

У цей момент останній чоловік зібрав останні сили. Його рука повільно потягнулася до його пістолета, який випав з кишені. Він підняв його, цілячись прямо у спину Едуарда. Едуард не бачив його.

Руяна, визирнувши з-за каміна, побачила це. Вона побачила пістолет, який він залишив біля неї. Її розум відключився, діяв лише інстинкт. Вона схопила важкий, холодний пістолет двома руками, підвела його. Її рука тремтіла, але вона знала, що має цілитися.

Постріл Руяни.

Звук був жахливим у тиші. Куля влучила чоловікові, який впав на спину, пістолет випав з його руки. Він був мертвий.

Едуард різко обернувся. Його очі знайшли Руяну, що стояла за каміном. Вона тримала пістолет. Він був шокований. Навіть він не очікував такого від неї.

Руяна, щойно зрозумівши, що вона зробила, впустила пістолет. Він з брязкотом упав на підлогу.

Істерика охопила її. Вона почала голосно плакати, а потім кричати.

— Я не хотіла! Я не хотіла! — кричала вона, падаючи на коліна. — Я не така! Я не хотіла його вбивати! Я стиліст, а не… не вбивця!

Едуард швидко підійшов до неї. Він був втомлений від бою, але бачачи її нестримний розпач, він відкинув свій шок.

— Руяно! Дивись на мене! — він підняв її обличчя. — Ти врятувала мені життя! Ти вчинила правильно!

— Ні! — вона кричала, намагаючись відштовхнути його. — Я його вбила! Я не можу…

Він міцно обійняв її, не даючи їй відштовхнути себе, і почав тихо говорити, заспокоюючи її, як тоді в ліфті.

— Дихай. Я тут. Це був він або я. Ти захищала. Ти захищала нас. Ти мій маяк, який врятував мене в цій темряві.

Через кілька хвилин вона лише тихенько схлипувала у нього на плечі. Він заспокоїв її, і вони повільно вийшли з хатинки, повз жахливу картину повалених тіл, які Руяна намагалася не бачити.

Вони вийшли на дорогу. Місяць лише-но зійшов, освітлюючи понівечену машину Едуарда. Вона була повністю розбита, прошита кулями, з вибитими вікнами. Поїхати на ній було неможливо.