Глава 2

Руяна прокинулася від перших променів осіннього сонця. Вчорашні події — від паніки в ліфті до офіційного прийняття на роботу і страшного інциденту з Максимом — пронеслися в її голові, як кадри швидкого фільму. Вона відчула приплив рішучості, але під цим ховався крихкий страх.

Вона встала, швидко прийняла душ, намагаючись змити залишки нічного жаху. Дихальні вправи, яким її навчив Едуард, трохи допомогли їй заспокоїтися.

Для свого першого повноцінного дня роботи вона обрала простий, але елегантний образ: чорні брюки-палаццо, які підкреслювали її зріст, біла шовкова блуза та довгий сірий кардиган. Це був образ професіонала, який не привертав зайвої уваги, але говорив про її бездоганний смак.

Руяна взяла свою дизайнерську сумку, охайно склала робочі інструменти та ескізи і вирушила до готелю.

Вже об 11-й ранку вона була повністю занурена в роботу. Вона працювала в просторій, світлій гардеробній кімнаті з кількома співаками, готуючи їх до денної пресконференції. Вона була надзвичайно ефективна: її поради були точними, а стилізація — бездоганною. Вона легко спілкувалася з артистами, даруючи їм впевненість, яку вони випромінювали. Вікторія, її начальниця, кілька разів заходила до кімнати і, хоча нічого не казала, в її погляді читалося глибоке задоволення.

Приблизно о другій годині дня, коли вона допомагала оперному співакові з краваткою-метеликом, Руяна почула це. Здалеку, звідкись із верхніх поверхів, донісся короткий, глухий звук. Це було схоже на звук, який видає двері, що сильно зачинилися, але цей звук був занадто різким і занадто гучним.

«Постріл,» — промайнуло в її голові.

Вона застигла на мить, прислухаючись. Співак, заклопотаний своїм виглядом, нічого не помітив. Руяна озирнулася на помічницю, але та теж продовжувала працювати. Звук не повторився.

Руяна придушила свою тривогу. «Це, напевно, щось впало. Готель величезний, тут постійні ремонти та пересування. Це не моя справа,» — переконала вона себе. Вона повернулася до роботи, вирішивши мовчати про те, що почула. Її головна мета була — втриматися на цій роботі.

Цей невеликий інцидент залишив у неї неприємний осад, відчуття, що в блискучому ідеальному готелі приховані тіні.

Коли робочий день добігав кінця, Руяна відчула сильну втому. Вона попрощалася з Вікторією і зібрала свої речі. Було близько дев'ятої вечора. Готельний коридор, яким вона йшла до ліфту, був порожній.

Вона вже майже дійшла до повороту, коли двоє чоловіків у темному одязі, які ніби виросли з нізвідки, різко накинулися на неї.

Вона вже майже дійшла до повороту, коли двоє чоловіків у темному одязі, які ніби виросли з нізвідки, різко накинулися на неї.

Один міцно затиснув їй рот рукою, а другий швидко скрутив її руки за спиною.

— Не рипайся, мила. Жодного звуку, — прошепотів їй у вухо чоловік, який тримав її рота. Голос був грубий та незнайомий.

Вони швидко і мовчки потягли її по коридору, відчинили двері в один з елітних номерів і заштовхали її всередину.

Руяна відчайдушно пручалася, але її сила була ніщо проти двох чоловічих. Вони кинули її на м’який килим у вітальні. Налякана та збентежена, вона підняла очі.

На дивані сидів Максим. Його обличчя було викривлене злісною посмішкою, а в очах не було й сліду вчорашнього цинізму — лише хижацьке бажання.

— Ти думала, що твій лицар-директор тебе врятує, так? — Максим підвівся. — Він просто відтягнув неминуче.

Двоє охоронців, що привели Руяну, тихо зникли. Максим підійшов до неї, і, перш ніж вона встигла підвестися, він схопив її і кинув на ліжко.

Вона відчула, як її світ руйнується. Паніка була сильнішою за клаустрофобію. Він нахилився до неї, і Руяна, згадавши інстинкт самозбереження, який кричав, що зараз — останній шанс, зібрала всю силу своїх легень і закричала. Це був пронизливий, відчайдушний крик, сповнений жаху.

Крик Руяни прорізав тишу елітного поверху. Вона кричала знову і знову.

Двері кімнати вибухнули від удару. Едуард, чий кабінет чи апартаменти, очевидно, були поруч, увірвався в номер. Його обличчя було камінним, і він не вимовив жодного слова.

Він побачив Максима, який нависав над Руяною, і дія була миттєвою. Едуард кинувся вперед і вдарив Максима у скроню так, що той відлетів і врізався у стіну.

— Я ж казав тобі триматися подалі! — голос Едуарда був низьким гарчанням.

Едуард не став чекати. Він підійшов до Максима, який намагався підвестися, схопив його за сорочку і почав бити з дикою, нестримною люттю. Удари були важкими, цілеспрямованими і націленими на те, щоб завдати максимального болю. Він бив його кулаками по обличчю, потім штовхнув на підлогу і почав бити ногою. Це була не просто бійка; це було покарання. Максим не встигав захищатися.

— Ще раз… ти… доторкнешся… до неї! — викрикував Едуард між ударами.

Руяна, щойно звільнена, сповзла з ліжка на підлогу, плачучи і закриваючи обличчя руками. Вона боялася Максима, але тепер жахнулася цієї незнайомої, жорстокої сторони Едуарда.

Едуард раптом зупинився. Максим лежав на підлозі, знерухомлений, його обличчя було розбите. Едуард, важко дихаючи, повернувся до Руяни.

Він підняв її, обережно, як кришталь.

— Тихіше, тихіше, — він притиснув її до себе, намагаючись захистити від того, що вона щойно побачила. — Все скінчилося. Я тут.

Руяна не могла говорити, лише ридати у нього на грудях.

— Ходімо, — сказав він, обіймаючи її. Він не виявляв жодного співчуття до Максима, лише огиду.

Він вивів її з номера через ті самі пошкоджені двері і швидко попрямував до виходу.

Вони сіли в його машину. Едуард був спокійний на вигляд, але його руки тремтіли на кермі. Руяна сиділа, згорнувшись, плачучи навзрид.

— Як ти? — запитав він, заводячи двигун. Це було питання не про її фізичний стан, а про її душу.

— Я… я не… — Руяна не могла зібрати думки. — Я не знаю… Що це було? Чому він…

— Він божевільний, — сухо сказав Едуард. — Ідіот. Я його більше не підпущу. Дивись на мене. — Він швидко кинув на неї погляд. — Ти в безпеці. Я відвезу тебе додому, і завтра ми розберемося. Ніхто тебе більше не зачепить. Я обіцяю.