Епілог. Історії, що пахнуть кавою

Життя — це не ідеальний сценарій.

Це імпровізація з ароматом кави, нотками сміху й безмежної любові. 

З останніх подій минуло три роки. Ми з Андрієм одружилися. І тепер я офіційно багатодітна мама — у мене вже три кав’ярні. А моя мама — горда бабуся... все тих самих кав’ярень.

Перша — та, де почалося все: і шалені вибори, і метелики, і музика — в Києві.

Друга — в місті весни, кави й культурних суперечок — у Львові.

А третю прийняв Харків — місто-фенікс, яке вміє триматися й розквітати знову.

І тепер ми чекали поповнення. Не чергової філії — нашого власного маленького чуда.

Але в цій історії я була не сама. І було б нечесно не поділитися, куди привело життя мою банду.

Коли Діма взявся за проєкт дачного будиночка однієї панянки, яка була до абсурду прискіплива до деталей, він не підозрював, що вона викраде не лише всі його нерви, а й серце.

Арсен врятував одну зі своїх пацієнток від фатального рішення — а вона врятувала його від самотності.

Тіма знайшов свою музу — тендітну, з блиском у погляді — і почав писати для неї вірші. Вже кілька збірок побачили світ, і Тімур більше не боїться сцени.

А Сашко... той ще актор. Освідчився справжній театралці — прямо на сцені, після вистави. В залі стоячі овації, у неї — сльози й “так”.

Олег більше не заходив. Але я все ж вірю, що після наших розмов він навчився бачити в людях не тільки статус, а й суть.

У кожного з нас — своя окрема історія. Але посиденьки в кав’ярні ніхто не скасовував.

Сьогодні знову зібралися всі. Тіма переставляє улюблену статуетку на поличці й лається з Сашком, який «поставив її не так, як було».

Арсен вийшов по каву, бо "тільки він вміє налити правильно", а Діма тим часом на серветці креслить ідеальний кут для нової тумби, бо "інакше вона точно скаже, що несиметрично".

— Ти впевнена, що в твоєму стані варто бути серед усього цього хаосу? — шепнув Андрій мені на вухо, ніжно поклавши долоню на мій животик.

— Ти досі не зрозумів? Саме в цьому хаосі — вся суть мого життя, — розсміялася я, приклавши свою руку до його. — До речі, мама вже встигла прожужати Педро всі вуха. Вмовляє його вирішити щось зі своєю роботою, бо як тільки народиться онук чи онучка — вони з Італії переїжджають мінімум на пів року.

— Ну, тоді вдома теж буде весело, — підсумував мій коханий, а в очах у нього світилась тиха радість.

Аромат кави, постійний рух, голосні жарти, ніжність, турбота й легкий хаос — так, це моє шалене життя.

І я не проміняла б його ні на що.