Розділ 11. Різні смаки — одне серце

У житті, як і в каві: треба скуштувати різне, щоб знайти своє.

Ми сиділи, загорнувшись у плед, плечем до плеча. Повітря вже прохолодне, але не студене — таке, що хочеться бути ближче. Андрій мовчав, але не було в тій тиші напруження. Навпаки — ніби в ній усе вже було сказано.

— Ти ж знаєш, що я не мала права просити тебе грати, — озвалася я стиха.

Він усміхнувся.

— А я й не маю права відмовити.

Виявилось, що він ще раніше непомітно викрав у мене ключі — мабуть, коли я виходила з трансу після його «Нота, вибач за те, що зараз зроблю» — тихенько сходив до машини. І взяв гітару.

Це була не мелодія, яку він колись уже грав. Не та, що в парку. І не та, що в кав’ярні. Ця була наче щойно народжена — трохи ламка, трохи шепітна. Я слухала й не дихала. Бо це не була просто музика. Це було зізнання. Не в коханні, не в бажанні — в довірі.

— Уперше хтось слухає мене настільки уважно, — сказав він, коли замовкла остання нота.

— Бо ти вперше граєш не для всіх. А для когось одного.

Я поклала голову йому на плече, а він обережно обійняв мене однією рукою, другою все ще тримаючи гітару. Так ми й сиділи — без слів, під зоряним небом, з ритмами серця, які співпадали.

— Нота, — прошепотів він, ніби не хотів злякати момент.

— Ммм?

— Можна я запам’ятаю тебе такою?

— Якою?

— Справжньою.

Я не відповіла. Лише заплющила очі. І заснула в нього на колінах.

Коли я прокинулась, небо вже світлішало. Світ ніби на мить завис між ніччю й днем, між тишею і рухом.

Андрій сидів тихо, все ще тримаючи мене, наче боявся, що я зникну, щойно поворухнеться.

— Добрий ранок, — прошепотіла я, витягуючи руки з пледа.

— Можна не повертатись? — відповів він, навіть не вдаючи, що це жарт.

— Не можна, — усміхнулась я. — У мене кав’ярня. У тебе... ну, пісні, натхнення, нова глава.

Він зітхнув і поцілував мене в тім’я.

Ми зібрали речі й рушили до міста. Без поспіху. Без слів.

Дорога була майже порожньою. Я спостерігала, як за вікном зникає ліс, а попереду з’являються обриси багатоповерхівок.

— Ти не така, як я уявляв, — озвався він.

— Ідеальна дівчина з кав’ярні?

— Ні. Ти — історія, яку хочеться перечитувати знову.

Я не відповіла. Бо знала: ця історія ще далеко не кінець.

Цього дня мені хотілося робити все й одразу: писати, танцювати, співати... але сил вистачило лише на одне — замовити каву. Я сиділа, дивлячись у вікно й усміхаючись, згадуючи минулий вечір. Метелики в животі влаштували карнавал, і так — це було кохання.

— Інтригантко, ти виглядаєш щасливою. Побачення вдалося? — почувся злегка сумний голос Арсена, який прийшов забрати машину.

— Приходь ввечері, перенесемо дружні посиденьки на сьогодні, — відповіла я, приховуючи рум’янець.

— Зараз я від тебе нічого не дізнаюся. Ти можеш тільки закохано зітхати, — зітхнув у відповідь. — До вечора.

Я так і просиділа, втупившись у вікно, поки не зібралася вся моя банда. Андрій теж прийшов, сів поруч, окинув поглядом присутніх і майже одразу зрозумів, хто є хто.

— Я так розумію, шансів у нас уже нема? — першим не втримався Саша.

— Ні, я свою ноту вже нікому не віддам, — спокійно відповів Андрій, притиснувши мене ближче.

— І чим це він тебе так підкорив? — не вгамовувався Сашко.

— Він грає на гітарі, — втрутився Тіма з посмішкою.

— Я теж умію грати!

— Ага. Хіба що на моїх нервах, — встала я на захист інструментів.

— Теж талант, між іншим, — підморгнув Сашко й закрив тему.

— Що це все означає? — почувся позаду знайомий голос Олега.

Я встала й підійшла ближче.

— Я думала, після того, що ти дізнався, більше не приїдеш.

— Вікторіє, ти не така, як інші. Мені цікаво з тобою. Але якщо ти хочеш бути зі мною, то проводити цілі дні в кав’ярні вже не вийде.

— Олег, твої слова суперечать одне одному, — я розсміялася. — Ти тільки-но сказав, що я не така, як інші, а потім — що маю бути такою ж, як усі, щоб бути з тобою.

— Я сказав не так...

— Я ніколи не буду щаслива в золотій клітці. Ти хочеш, щоб я відповідала твоєму статусу, а я хочу бути рівна своєму чоловікові.

— Це одне й те саме...

— Це зовсім різне. Олег, навіть якщо я колись матиму мережу кав’ярень — ти все одно не сприйматимеш мене на рівних. Ми з тобою з різних світів: я з того, де пригощають солодким рафом з вершками, а ти — де подають подвійне еспресо без цукру.

— Тоді до чого було це все?