Розділ 10. Тиша, що говорить гучніше

Іноді найважливіше звучить у тиші, коли хтось нарешті говорить не піснею, а душею.

І знову день минав у знайомому ритмі: люди замовляли каву та десерти, я ловила натхнення й писала: "Кожне слово — як нота в мелодії життя, що ще чекає свого виконання." А ввечері Андрій грав на гітарі. Й нарешті — він погодився на побачення. Це означало, що на завтра в мене з’явилися плани.

Я стояла під дверима Сашка й уже хвилин п’ять вагалася — натискати дзвінок чи ні. Нарешті натиснула.

— Не добрий ранок, — пробурмотів він, відчиняючи двері з таким виглядом, ніби щойно виповз із ліжка.

— Який ранок? Уже час обідати, — я пройшла в квартиру, ніби була тут щодня.

— Я тебе, між іншим, не запрошував. У мене тут бардак.

— Я ж не Тіма, щоб лінійку прикладати до подушок, — знизала плечима, оглядаючи безлад. — Чого ти досі спиш?

— У мене законний вихідний.

— Ти ж на роботу не ходиш. Цілими днями лише майниш криптовалюту й лаєшся на біржі, — склала руки на грудях.

— От і треба ж колись відпочивати.

— Саш, я не просто так. — Я присіла на край дивана. — Мені до завтра потрібна твоя машина.

Його погляд промовляв: «Ти серйозно?»

— Та я ж воджу добре, у мене є права. От кав’ярня почне приносити хороший прибуток — куплю собі свою, обіцяю.

— Ні. Навіть не мрій. Моя машина — це святе.

— Гаразд, піду до Арсена. — Я демонстративно встала й рушила до дверей. — Може, хоч він буде більш зговірливий.

— Іди, іди... І надійся, що він ще не встиг до тебе звикнути, як я.

Тепер я сиділа в коридорі біля кабінету Арсена й чекала на його обідню перерву. Хвилювалася — трохи.

— Інтригантко, що ти тут робиш? — запитав він, виходячи з кабінету. — У мене на сьогодні всі години розписані.

— Арсен, будь ласка, мені до завтра треба твоя машина. У мене... побачення. Особливе.

Він зупинився, втупився в мене.

— Я так розумію, варіант "ні" навіть не розглядається?

— Ну дуже треба. — Я миттєво включила режим “очі котика зі Шрека”.

Він зітхнув і без зайвих слів повернувся в кабінет. За мить простягнув мені ключі.

— Відповідальність — на тобі.

— Дякую! — я обійняла його швидко й щиро.

— Напишеш потім, де машину забрати, — кинув мені навздогін.

Я заїхала до кав’ярні, замовила свою улюблену каву й сіла біля вікна. Серце билося трохи швидше — не від кофеїну.

— Привіт, — почувся голос за спиною.

Я повернулася. Андрій стояв із тією ж легкою усмішкою, що ховала в собі щось більше, ніж слова.

— Привіт. Готовий до маленької пригоди?

— Я в повній невідомості, тому... не зовсім, — відповів він чесно. — Але раз уже погодився, то що ж — веди.

Я усміхнулась. Він ще не знав, що цей вечір точно не буде звичайним.

У машині я увімкнула плейлист Арсена, але він нам не зайшов — занадто меланхолійний для нашого настрою. Тому ми переключилися на розмову: говорили про музику, каву й літературу. Я ділилася, звідки беруться ідеї для книг, він — як підбирати рими, коли хочеться вкласти в рядок усе серце.

Стара сімейна дача стояла біля самого лісу: сосни стиха шепотіли вітрові свої таємниці, повітря пахло м’ятою, мокрою деревиною й тишею. Ми пройшли стежкою крізь невисокі кущі і зайшли в будинок.

— Я, здається, забув у машині гітару, — сказав Андрій, озираючись навколо. — Дай ключі, піду заберу.

— Ти її не забув. Ти її залишив. Сьогодні в нас вечір без гітари.

— Ми будемо сидіти й мовчати? — трохи знітився він.

— Ні. Ми будемо говорити.

— Нота, за мене говорить музика, — буркнув, уже не так упевнено, як зазвичай.

— «Нота»? Це щось новеньке, — посміхнулась я. — Але сьогодні я хочу почути твій голос, а не акорди.

— Як з тобою виживати?..

— У задоволення. Але треба пам’ятати, що я — непередбачувана.

— Та я думаю, після цього вечора навряд чи забуду. Забрати в музиканта гітару... Де таке бачено?

Ми вийшли на задній двір. Там стояв дерев’яний стіл, дві лавочки, стара гойдалка й маленький ліхтарик на стовпі, що ледь жеврів поміж хвої.

— Давай я почну, — запропонувала, щоб розвіяти легке напруження. — Що тобі цікаво про мене дізнатися?

— Розкажи про дитинство, сім’ю, травми, тригери, — сказав він майже серйозно, але з усмішкою.

— Мало мені було Арсена з такими питаннями, — засміялась я. — Ну добре. Нема в мене тригерів з дитинства. Звичайна сім’я: тато — менеджер, мама — викладач, я — улюблена донька. Сварки були, як без них. Але мене завжди підтримували. Мама казала, що я золота дитина.

— Знала б твоя мама, як ти зараз над хлопцями знущаєшся...