Розділ 9. Кав’ярня, парк і правда на лавці

Мене не треба розуміти — достатньо поважати мій безлад.

Я зайшла в квартиру й одразу впала на ліжко.

— Мені треба в гори. На ретрит. Бажано — назавжди, — простогнала я, розкинувши руки. — Але на кого я залишу свою кав’ярню?.. Саша перефарбує стіни в червоний, Тіма розставить столики в ідеально рівні рядочки, Арсен почне влаштовувати відвідувачам сеанси психотерапії, і тільки Діма буде сидіти в кутку й думати, як усе це виправити. Якби мама знала, як я провела цей тиждень…

Я розсміялася — і, як за помахом чарівної палички, задзвонив телефон. Мама.

— Привіт, — підняла слухавку, не стримуючи усмішку.

— Привіт, доню. Як справи в кав’ярні? Все працює? — її голос був лагідним, як завжди.

— Там усе добре. Я тобі краще розповім, як минув мій тиждень.

І я розповіла. Про «антипобачення», про психотерапію й танцювальний батл, про ресторан і поезію. Про свою банду.

— Ти їх туди під дулом пістолета водила? — перепитала мама з таким тоном, ніби не знала, чого ще від мене чекати.

— Це все було добровільно… ну, майже. Добровільно-примусово.

— Кажеш, що розкрила їх з іншої сторони… А в тебе самої щось змінилося в ставленні до них?

— Якщо ти натякаєш на романтику — то ні. Але… — я задумалась, ковзаючи пальцями по краю ковдри, — на горизонті з’явилися нові жертви.

— Ооо, цікаво… І скільки?

— Двоє, — зізналася я й сама не повірила, як легко це прозвучало.

— Ну, викладай! — мама вже сиділа зручніше, я це майже відчувала крізь слухавку.

— Перший — старший чоловік. Цікаво з ним говорити, він дуже розумний, але... метеликів у животі немає. А другий — музикант. І коли він грає, світ ніби зупиняється.

— Ооо, це вже схоже на кохання, — мрійливо протягнула мама. — А той, що старший, хоч не одружений?

— Сподіваюся, що ні...

— Перевір у «Дії». Зараз усе можна знайти.

— Мам, ти геній, — розсміялася я. — І ще одне — я чекаю тебе з Італії в гості. Привозь свого кавалера. Познайомимось!

— Добре, доню, як тільки в нього знайдеться відпустка — приїдемо. Але знай: я вже горда бабуся цілої київської кав’ярні!

Ми ще трохи поговорили, посміялися, побажали одна одній гарної ночі. І коли дзвінок обірвався, я ще довго лежала, дивлячись у стелю. У моєму житті з’явилося занадто багато «можливо». Але й занадто багато тепла.

Я вирішила почати тиждень з медитації. Запалила свічки, вимкнула звук на телефоні й увімкнула звуки природи. Дозволила думкам впорядкуватися, а диханню — стати глибшим. Після такого перезавантаження світ здавався яснішим, а душа — тихішою. З новими силами я взялася до справ.

Цього дня я просто сиділа в кав’ярні, перечитувала улюблену книгу: "Іноді найбільші історії починаються там, де закінчується тиша" й слухала плейлист у навушниках. Дозволила собі нічого не створювати, просто бути. І коли відчула, що хочеться компанії, написала Олегу: «Якщо не маєш на завтра планів — чекаю ввечері біля кав’ярні»

Наступного вечора, коли вже сутеніло, я побачила, як він паркується на узбіччі. Його класичний стиль знову суперечив усьому моєму затишному безладу. Але, як не дивно, це було навіть красиво.

— І що ж ти підготувала, дівчино-загадко? — запитав він, відкриваючи для мене дверцята.

— Авто залишай тут, а ми йдемо гуляти в парк, — посміхнулася я, вдихаючи вечірнє повітря.

— Ти жартуєш? — він здивовано глянув на свій бездоганний костюм. — Не вигадуй, поїхали в ресторан.

— Олег, ми вже були там. А в мене в житті інший вайб: кав’ярні, парки, нічне місто... І я хочу поділитися цим з тобою.

— Що ти за жінка?.. — пробурмотів він, трохи розгублено. — Я з тобою втрачаю контроль над ситуацією.

— І це чудово, — сказала я, взявши його за руку.

Він пішов за мною, хоч і з внутрішнім спротивом. Я годувала голубів, змусила його фотографувати мене біля кожного кущика, зупинялася біля світильників, щоб сказати, що світло — це настрій, і намагалась подарувати йому щось інше, ніж він звик.

А потім він купив морозиво. Ми сіли на лавку, подивилися на фонтан — і я відчула, що настав час сказати правду.

— А чим ти ще займаєшся, окрім того, що змушуєш чоловіків бігати по парках в італійських туфлях? — спитав він з тією самою зверхньою посмішкою, яка завжди тримала дистанцію.

Я зробила ковток повітря — морозиво віддавалося м’ятною прохолодою на язиці.

— Я... власниця кав’ярні, — сказала, намагаючись не стискати пальці.

Олег завмер. Його усмішка повільно згасала, наче в кімнаті хтось вимикав світло.

— Серйозно?

Я кивнула.

— Абсолютно. Це мій простір. Моє дітище. Місце, де з кави й історій народжуються книги.

— Тобто... не видавець, не галеристка?.. — в його голосі майнула зніяковілість. — Ти ж виглядаєш...