Розділ 8. Музи не дають спокою

Коли поезія — це не рими, а зізнання між рядків.

Я їхала в кав’ярню, тримаючи в руках свіжонадруковану збірку Тімура, щойно забрану з редакції. Я ще не читала її повністю — лише погортала й побачила: до кожної поезії він додав ілюстрацію. Свої. Чорнильні й ніжні. Вони говорили не менше, ніж вірші.

Дорогою я написала йому: «Зайди сьогодні». Не встигла замовити каву, як знайомий силует уже з’явився у дверях.

— Коли я писала «прийди сьогодні», не мала на увазі вже, — усміхнулась, зустрічаючи його погляд.

— Тільки скажи — і я примчуся за секунду, — відповів Тіма, ковзаючи до мене крізь натовп.

— Запиши цей рядок для вірша, а то забудеш, — засміялась я, простягаючи йому блокнот. — Йдемо за наш стіл.

— Ти вже всі прочитала? — спитав він, кидаючи погляд на обкладинку моєї здобичі.

— Тім, я їх… не читала, — зізналася.

— Чому? — він підняв брови, здивовано.

— Бо їх має прочитати ти. Сам. І вголос, — я дістала з рюкзака збірку й поклала перед ним. — Це твій творчий вечір. І... наше побачення, якщо хочеш так це назвати.

— Ти знущаєшся? — в його голосі було щось між панікою й усмішкою. — Я не вийду на сцену. Я — не ти.

— Так. Я — це я. А ти — це ти. Але це не означає, що ти не можеш поділитися своїм світом. Він вартий того, щоб бути почутим.

— Торі… ні. — Він похитав головою, як хлопчик, що не хоче йти до школи.

— Добре. Тоді так: завтра, на наших дружніх посиденьках, просто зачитаєш кілька віршів. Ніякої сцени. Лише ті, кому ти довіряєш. А коли будеш готовий на більше — я все організую. Буду поруч. І підтримаю завжди.

— Я не знаю, музо... Все так раптово. — Він сховав обличчя в долонях.

— І в цьому вся магія, Тіма. — Я обережно поклала руку йому на плече. — Готуйся. Я зроблю з тебе зірку. І якщо тобі від цього стане легше — з Дімою та Арсеном я теж не пила вино на даху під зоряним небом. Вони теж проходили випробування.

Він підвів голову й подивився на збірку перед собою. Його перша книжка. У ній — він. По-справжньому. До кісточок душі. І вона — в його руках. Подарунок від музи й водночас від людини, яка бачить його таким, яким він насправді є.

Він нічого не сказав. Лише з ніжністю провів пальцями по обкладинці. І я знала: цей вечір — щось більше, ніж просто побачення. Це — перший крок до справжнього Тіма.

З відкриттям кав’ярні нові розділи писалися легко й натхненно. Можливо, діяв аромат свіжозмеленої кави, можливо — історії відвідувачів: як-от та, де чоловік щодня замовляв лате «як вона любила», і залишав листівку на столі: «Все ще чекаю», які сідали за сусідні столики й не підозрювали, що їхні діалоги стають матеріалом для книги. Це була моя перша історія, яку я проживала повністю — кожною клітинкою.

На вечір знову завітав Андрій зі своєю гітарою, і сьогодні я вже не хотіла відпускати його просто так. У розмовах з ним я відчувала себе Арсеном: прагнула розгадати більше, ніж мені дозволяли побачити. Андрій був моїм порушником обіцянки. Я майже втратила голову від цієї його невідомості.

Він грав, а я слухала не вухами, а серцем. І коли останні акорди розчинились у повітрі, він підійшов до мене з усмішкою впевненого музиканта:

— Публіка в захваті. Я молодець, — промовив, ніби самому собі.

— Знаєш, я теж люблю себе хвалити... але я не в захваті, — відповіла, трохи примружившись.

— Я не повірю, що тобі не сподобалося. Я бачив, як ти насолоджувалася.

— Я нічого не казала про музику. Вона — чудесна. Але ти нічого не розповідаєш про себе.

І знову — переді мною вже не музикант, а сором’язливий хлопець, який звик говорити нотами. В очах — захист. Але в моїй голові вже визрівав план. Трохи ризикований. Бо після того, що я задумала, він міг більше не захотіти мене бачити. Але ж ризик — друг сміливих.

— Що думаєш про побачення? — спитала я, невинно усміхаючись.

— Мені не подобається ця твоя посмішка, — відповів він, звівши брову. — Але я подумаю... і дам знати.

Я знала, що він погодиться. Але з ним треба було обережно: це не один із тих, хто давно в моєму світі. Це був дотик невідомого.

* * *

Настав вечір неділі. Підвал кав’ярні, як завжди, зібрав нашу “банду”. У кожного — улюблена кава. І Тімур — блідий, ніби вперше виступає перед судом.

Я підійшла до нього, поклала руки на плечі.

— Не хвилюйся. Я поруч, — сказала м’яко, і йому наче трохи полегшало.

— Так, банда, — почав Саша, розтираючи долоні, — я знаю, що наша зірочка водила кожного з вас на побачення. Тому хочу... подробиць.

— Це не було побачення, — спокійно втрутився Арсен. — Побачення — це двоє людей, вино, нейтральні теми... А не сеанс психотерапії для психолога, — додав вже з холодком у голосі.

— А я думав, вона тільки мене вирішила помучити, — видихнув Діма. — Ми були на танцювальному батлі.

— Справді? Тренінг і танці? — Саша був у захваті. — А за що вам таке “щастя”?