Розділ 7. Там, де закінчуються сценарії

Є зустрічі, де не потрібні квіти.

Бо головне — щоб хтось нарешті побачив тебе справжнього.

Наступного дня, коли я вийшла з будинку, Арсен уже стояв під під’їздом у своїй машині, як завжди пунктуальний і з стаканчиком кави в руці.

— Оце я розумію — мене чекають, а не я дивлюся, як Діма змінює чергову футболку, — сказала, обіймаючи друга.

— Ти нарешті скажеш, куди ми їдемо? — запитав, відчиняючи мені дверцята.

— Побачиш.

— Вводь у навігатор координати й рушаймо, містична жінко.

Коли ми були на місці, в приміщенні вже зібралися люди, що розмовляли пошепки, заповнюючи стільці колом. На столі — коробки з паперовими серветками. Поряд — психолог із нейтральною посмішкою.

— Інтригантко, я все одно нічого не розумію, — Арсен озирнувся на всі боки. — Куди ти мене притягнула?

— Це психологічний тренінг, — сказала я невинно.

— Ти серйозно? Я психологом можу й на роботі бути! — він глянув на мене з недовірою.

— Так, але я подумала, що час перейти на інший бік барикад. Сьогодні ти будеш не провідником, а учасником. Пацієнтом.

— До побачення, — він розвернувся й хотів рушити до виходу.

Я схопила його за руку.

— Не будь дитиною. Якщо тобі від цього буде легше — Діма теж страждав.

Він закотив очі й зітхнув. Я перемогла.

Тренінг був про дитячі травми. Ведуча говорила м’яко, вправи були ненав’язливі, але проникали глибоко. Я краєм ока спостерігала за Арсеном: спершу він сидів із напружено схрещеними руками, але з кожною історією, що лунала в колі, його постава змінювалась.

Коли настала вправа «Лист маленькому собі», всі поринули у спогади. Арсен довго дивився на аркуш, тримав ручку в пальцях… але так нічого і не написав.

Ми залишили залу одними з останніх. Поряд у холі стояв старий диванчик, оббитий м’якою тканиною, що здавалася надто затишною після усього почутого. Я потягнула його за рукав:

— Сядь на хвилинку.

Він опустився поруч мовчки, ніби сили щойно закінчилися. Я не питала, не коментувала. Просто притулилася, потім обережно обійняла.

— Ти ховався від себе за чужими проблемами? — прошепотіла я, торкаючись щокою його плеча.

Він не відповідав. Лише зітхнув. Його руки лежали нерухомо, але згодом одна з них несміливо лягла мені на спину. Ми сиділи так, як сидять ті, кому не треба нічого доводити. Просто бути поруч — цього достатньо.

— Я тебе бачу, Арсене, — сказала я тихо. — Не лише як друга чи психолога. Як людину. І як хлопчика, який навчився допомагати іншим, бо сам не міг просити про допомогу.

Він посміхнувся — дуже несміливо, майже винувато. А потім схилив голову на моє тім’я.

І ми сиділи так, поки світ за вікном не став вечірнім. А потім він відвіз мене додому. Без жартів. Без сарказму. Просто мовчки тримав мою руку на підлокітнику, поки їхав. І я дозволила — як дозволяють тому, хто заслуговує на тепло.

На ранок, наводячи стрілки, я вирішила, що мені мало пригод на цей тиждень, і написала Олегу: “Вечір вільний. Якщо хочете — забирайте.”

Він відповів миттєво: “О шостій буду.”

Я взяла свою найкращу сукню — ту, що завжди чекала особливого моменту, — і вирушила в кав’ярню, моє місце сили. Але дорогою заїхала до друкарні, залишила блокнот із віршами Тімура, щоби зібрати з нього повноцінну збірку. Він, звісно, про це не знав. Поки що.

Цілий день я писала нові розділи, натхненна історіями відвідувачів, запахом свіжозмеленої кави й ніжним джазом у колонках.

"Вона сиділа у вікні з книжкою, яку ніколи не читала. Бо люди для неї були цікавіші за будь-яку вигадку." — написала рядок у нову главу й посміхнулась.

Близько шостої я переодягнулася, поправила зачіску, освіжила макіяж — і встигла сказати собі в дзеркало:

— Це не побачення. Це досвід. І ти просто спостерігач, Торі. Ну… майже.

Олег приїхав точно вчасно. В його авто ледь відчутно пахло лавандовим освіжувачем і чимось дорогим — не парфум, а, радше, його спокій.

Заклад зустрів нас м’яким світлом, білими скатертинами, приглушеною музикою й ідеальною атмосферою, де навіть офіціанти рухалися плавніше, ніж треба.

Це було не моє. Але раз уже весь цей тиждень був про вихід із зони комфорту — я прийняла гру.

— Вікторіє, — звернувся він, коли ми лишились самі за столиком, — ви не проти перейти на “ти”?

Я знизала плечима з усмішкою:

— Я за. Мене завжди бентежить офіційність у неофіційних обставинах.

— Чудово. Ти неймовірно виглядаєш, до речі, — додав він, обережно. Не як Саша — з самовпевненістю, не як Арсен — із жартом, а якось щиро, по-дорослому.

— Дякую. І дякую, що не спитав, чи це все “для тебе”.

Він засміявся.

— А було можна?