Розділ 6. Мелодія між рядками

Є музика, яка грає голосно. Є та, що лунає в серці.

А є — яка мовчить, але змінює тебе назавжди.

Я сиділа з чашкою кави і ловила теплі відлуння розмов відвідувачів:

— Ти знову замовив мокачино? — запитала дівчина з усмішкою.

— Бо ти його вперше для мене обрала. Відтоді я не змінюю смак.

Ніби налаштовувала себе на майбутній вечір із живою музикою гітари Андрія. Сонце кидало золотисті промені на стіни кав’ярні, і все було як завжди. Аж раптом у дверях з’явився той, кого я вже й не чекала побачити.

Олег. Ідеальний, як і минулого разу. У костюмі з голочки, з поглядом, що вміє торкатися глибше, ніж руки.

— Здрастуйте, Вікторіє, радий вас бачити, — його голос був оксамитовим і впевненим.

— Вітаю, — усміхнулась я з тією ввічливою холодністю, якої навчилася у грі з ним. — Давно не заходили. Я вже подумала, що вам не сподобалась ця чудова кава.

— Звісно ні, кава тут — бездоганна, — відповів він. — Кінець місяця, звіти, перевірки, нескінченні наради. І жодної вільної хвилини, щоб втекти сюди.

Як я вас розумію, — могла б сказати, але замість цього мовила стримано:

— Складна у вас робота.

— І тому я хотів запропонувати вам... вечерю. У моєму улюбленому ресторані. Не кав’ярня, інша атмосфера. Але, знаєте, іноді варто міняти фокус.

Я замовкла. Якщо погоджуся — це зробить мене «такою, як усі». Якщо відмовлю — можливо, більше його не побачу.

— Я подумаю, Олеже, — відповіла нарешті.

— Шкода, бо я збирався запросити вас вже сьогодні ввечері.

— Не зможу. Обіцяла одній людині, що буду на його виступі.

— Він щасливчик.

— Обміняймось телефонами? Я напишу вам, як тільки знайду вікно.

Він злегка кивнув, набрав мій номер, і — щойно отримав підтвердження — попрощався, пославши мені коротку усмішку. Ділову. Без тіні флірту.

До гри Андрія ще лишалося кілька годин, і я вирішила зайнятися підготовкою наступного «побачення» — цього разу з Арсеном. Тим часом, одразу після університету, завітав Тімур. Він розклав свої речі на столику — і в мене б це зайняло весь простір, але в нього все лежало на одній охайній стопці, ще й відсортовано за розміром.

Ніколи не перестану цьому дивуватись.

Він відійшов на кілька хвилин, а мій погляд зачепився за рядки в його блокноті. Обережно взяла його до рук. Кожне слово, кожна рима — точна, відверта, світла і несподівано глибока. Я не могла відірватися.

— Торі... — почувся його голос. Я підняла очі. — Ти це читала?

— Тіма, скажи… ти в своєму розумі?

— Не сподобалося? — він запитав це з серйозністю школяра, що чекає оцінки за контрольну.

— Сподобалося? Це — прекрасно. Це злочин проти людства приховувати такі вірші.

Я пригорнула блокнот до грудей. — Мені потрібен цей альбом.

— Ні. Вони не ідеальні.

Він хотів його забрати, але я ще міцніше затисла в руках.

— Може, досить уже шукати ідеальність в усьому? Ти поет, Тімо. В тебе має хоч десь бути творчий хаос.

Я подивилася на нього пильно і трохи з викликом:

— Тіма, в тебе ідеальний порядок на робочому столі, на екрані ноутбука, у файлах, навіть у шафі, яку ніхто не бачить! І ти ще встигаєш впорядковувати мої тексти, речі і інколи навіть думки.

Я поклала долоню на його руку — він не відсмикнувся.

— Дозволь собі хоча б у творчості бути неідеальним. Не існує ідеальних рим — існують лише ті, які ти проживаєш.

Він мовчав кілька секунд. Потім повільно зітхнув і… несподівано обійняв мене. Обережно, трохи ніяково, ніби просив дозволу.

Я відповіла йому тим самим — щиро, тепло, без жодного слова.

— Дякую, муза, — тихо сказав він. — Можливо, настав час перестати боятися себе.

* * *

Андрій з’явився ввечері. Спокійний, зосереджений, гітара — як продовження його рук.

— Хвилюєшся? — запитала я, присівши поруч.

— А ти хвилювалася, коли презентувала свою книгу?

— Ні, це вже було не вперше.

— От і в мене так само, — підморгнув він.

Коли він піднявся на маленьку сцену, я дописувала главу: “Вона зрозуміла, що кохання — це не завжди феєрверки. Іноді це просто…”. Але перші акорди…

І світ зупинився.

Мелодія лилася крізь простір — у кожну тріщинку душі. Серце спотикалось. Думки зникли. Я летіла між нот. Він співав — і це було не просто виконання. Це була сповідь.

Я сиділа, мов заворожена. І коли все скінчилось — ледь стримала сльози.

— Торі? — він поклацав пальцями перед моїми очима.

— Це треба записати…