Розділ 5. Танцюй, як ніхто не бачить

Справжня дружба — це коли тебе витягують із зони комфорту, а ти ще й дякуєш за це.

Зранку я вже знала, яке "побачення" підготую для Діми. Зателефонувала до організаторки, записала нас і написала йому повідомлення: «Готуйся. І не питай нічого зайвого.»

Після його третього дзвінка з питаннями "До чого мені готуватись?", "Що одягати?", "Це точно не стрибки з парашутом?" — я вимкнула телефон. Бо ще хвилина — і розповім усе. А ефект сюрпризу — мій головний козир.

По обіді в кав’ярню з гітарою завітав Андрій. Як завжди — сором’язливий, трохи заклопотаний, у шапці навіть при +20. Сів за улюблений столик біля вікна, замовив латте з корицею й ягідний чізкейк. Я кивнула офіціантці: "Як завжди для мене", — і сіла поруч.

— Привіт, я тебе чекала, — усміхнулась, щоб розвіяти його напругу.

— Привіт... — він ковтнув повітря й ніби не знав, із чого почати.

— Розкажи мені про себе. Ну знаєш — те, чого не розкаже гітара.

— Тобі достатньо знати, що я живу і говорю музикою, — його голос звучав уже впевненіше. — Або… ти просто хочеш скласти мій психологічний портрет для якогось персонажа?

— А хто сказав, що я не зроблю цього й без розповіді? — усміхнулась я. — Але якщо серйозно, заграй мені щось. Бо музика іноді говорить чесніше, ніж сам музикант.

— Давай увечері? Перед повним залом?

— На жаль, сьогодні і завтра я зайнята. Але я б дуже хотіла почути твій дебют у кав’ярні.

— То давай зробимо два вечори. Один — для тебе. Інший — для всіх. Дамо цій історії два акорди.

Ти граєш у мою гру? — подумала. — Добре, згода. Насолоджуйся атмосферою, лови музу, а я мушу тікати — в мене ще справи.

По дорозі я заїхала до Саші забрати костюм.

— І що ти вже для Діми вигадала? — глянув на мене з підозрою.

— Почуєш на недільних дружніх посиденьках.

— Інтригантка. Не заздрю я йому.

— «Інтриганткою» мене називає Арсен. А ти мав би сказати: «Ти йому щастя принесеш».

— Але ж ти сама казала, що це не побачення.

— Ой, все. — махнула я рукою й вийшла, залишивши його з усмішкою.

* * *

Наступного дня я вже годину сиділа у Діми на дивані й спостерігала, як він нервово втретє змінює футболку.

— Я зібралася за п’ятнадцять хвилин. А ти вже встиг побити рекорд Євробачення з кількості змін образів.

— Ти хочеш, щоб я виглядав нормально! Але ти досі не сказала, куди ми йдемо. Може, це ресторан? Чи виставка? Чи… чорт забирай, може це стрибок з парашутом?! — його очі округлились, а рука з гребінцем зависла в повітрі.

— Було б круто, але ні. Спокійно, у мене для тебе є одяг. Переодягнешся на місці.

— Ти що, знущаєшся? Ти взагалі усвідомлюєш, що я не твій Кен?! Я — живий чоловік із правом знати, куди його ведуть!

— І з правом танцювати, — посміхнулася я загадково.

— Що? — у Діми пересохло в горлі. — Тільки не кажи, що це якесь весілля, де ти не хочеш виходити на паркет одна.

— Гірше. Це танцювальний батл. Ми виступаємо. На сцені.

Він застиг. Наче хтось поставив його на паузу.

— Ти. Жартуєш.

— Я. Абсолютно. Серйозно.

— Торі… Сонце… Я люблю тебе, але не настільки! — майже закричав він і схопився за серце. — Я на сцену не вийду. Ніколи. Хіба що з ліхтарем і табличкою "Пожежний вихід".

Я встала, підійшла до нього ближче, взяла за руки.

— А заради мене? Пам’ятаєш наш випускний? Ми тоді танцювали… ну… як мінімум щиро.

— Це було жахливо. Я наступив тобі на сукню. І ти впала.

— Зате впала з моїх причин. Романтично, хіба ні?

— Романтично — це коли ми удвох п’ємо вино на балконі. А не пітніємо під "Despacito" перед повним залом!

— Та не буде там "Despacito", — засміялась я. — І взагалі. Я вибрала тебе тоді. І обираю зараз. Бо навіть якщо ти впадеш знову, я впаду поруч. Ми впораємося.

Діма затих. Його погляд зустрів мій. У ньому було стільки… страху, недовіри, тепла й — щось ще.

— Ти — псих, — прошепотів він.

— Я — твоя муза. А музи не бувають спокійними.

— Маніпуляторка.

Він зробив глибокий вдих і здався.

— Добре. Але тільки якщо після виступу ти купиш мені тістечко. І каву. І масаж спини. І моральну компенсацію.

— За тістечко і каву домовились, а за масаж тебе хлопці з'їдять.

— Вони не дізнаються.

— Хто сказав? 

З цими словами ми поїхали на "побачення"

* * *

Після нашого танцю, де Діма наступив мені на ногу лише один раз, і зловив у найважливіший момент підтримки, — ми стояли посеред сцени, захекані, щасливі, й до сліз горді собою. Публіка плескала, я бачила, як хтось знімав нас на телефон.