Розділ 4. У світлі софітів і поглядів

Є історії, які треба не просто написати — а пережити разом з тими, хто їх читає.

Хоч це й мало бути звичайним днем, але з самого ранку я вже посміхалась. Усе через вчорашній вечір, який досі залишав по собі приємний післясмак — як какао з корицею, що довго гріє долоні навіть після останнього ковтка.

Саша. Театр. Костюм.

Так, це все відбулося насправді.

Він прийшов за мною у чорно-синьому костюмі. Біла сорочка, дорогий парфум — і погляд, у якому, на диво, не було ані краплі звичного самовпевненого Саші. Лише трохи розгублений хлопець, що нервово поправляв ґудзик на рукаві.

— Ти виглядаєш… наче з глянцю, — не стрималася я, і в моєму голосі, здається, було більше захоплення, ніж іронії.

— Я просто дав собі шанс бути схожим на головного героя твоєї книги, — відповів він з легкою усмішкою. І, здається, на мить я й справді повірила в магію театру ще до того, як ми туди дістались.

Ми сміялись у фойє, пили сухе вино з пластикових келихів, обговорювали костюми акторів. Він не жартував, не грав на публіку. Просто слухав. І дивився так, ніби справді хотів зрозуміти.

А в кінці — ми мовчали. Кілька хвилин. Бо фінальна сцена змусила обох задуматись. Там герой, схожий на нього, нарешті визнавав, що сміх — це лише захист від страху бути справжнім.

Це не було побаченням. Але щось у тому вечорі було дуже теплим. Майже по-домашньому затишним. І трохи неправильним. Як світло в коридорі, яке не мав ніхто вмикати, але ти випадково торкаєшся вимикача — і бачиш усе інакше.

І хто б міг подумати, що Саша — не лише блискуча обгортка — ця думка не хотіла покидати мою голову цього ранку.

Дні проходили у підготовці до майбутньої презентації. Тімур уже приніс банери, Саша — коробки з книгами, які мені ще потрібно було підписати. Арсен методично ставив галочки у чек-листі, а Діма слідкував, щоб усе стояло рівно і жодна полиця зрадницьки не припорошилась пилом. Я сиділа за столом, виводячи підпис, який уже давно став автоматичним, але все ще мав у собі щось особисте.

— Ти дійсно ходила з ним у театр? — запитав Діма, відриваючись від вазона, який крутив у руках.

— Так, не пропадати ж квитку, — знизала я плечима, хоч насправді думала трохи більше, ніж зізнавалася.

— Музо, так нечесно. Чому ти з ним пішла на побаченея, а з нами — ні? — озвався Тімур, обережно розгладжуючи складку на банері.

— Так, так! Ми теж хочемо! — втрутився Арсен.

— Але це було не побачення. Хоча... — на обличчі з’явилася хитра посмішка. — Хочете побачення? Добре. Але планую їх я.

— Я вже вагаюся, чи це хороша ідея, — буркнув Діма, помітивши блиск у моїх очах.

— То що, згодні?

— Хлопці, — театрально мовив Арсен, — треба ризикнути. Такий шанс буває раз на життя.

Вони погодилися. І мені вже кортіло записати в нотатник кілька диких, трохи безглуздих і абсолютно чарівних ідей.

І от настав момент Х. Люди приходили, а я — була в центрі уваги. Звикла до цього, адже вже проводила презентації, та ця була особливою. Моя. В моїй кав’ярні Dream. І сьогодні все було ідеально.

Коли в залі не лишилося жодного вільного місця, я вийшла до гостей. Вдихнула, як перед глибоким пірнанням, і заговорила:

— Ця книга — не просто вигадана історія. Вона — мозаїка справжніх почуттів. Тих, що лишають слід, навіть якщо ти про них мовчиш. Вона про вибір. Про ті моменти, коли тиша говорить голосніше слів... Я зачитаю вам кілька речень: "Він не обіцяв зірок з неба. Він просто приніс плед, загорнув її в нього — і залишився. Інколи любов — це залишитися."

Я говорила щиро. І бачила, як уважно слухають. Потім — питання:

— А звідки берете ідеї для персонажів?

— Усі вони — віддзеркалення. Часто — тих, хто п’є каву за сусіднім столиком.

— Це автобіографічна книга?

— Ні. Але десь там, між рядками, живе шматочок моєї душі.

Після офіційної частини — фотосесія, підписи, короткі обійми, вдячні посмішки. Люди розходились, залишаючи теплоту в повітрі.

І лише один юнак не поспішав.

Я часто бачила його в кав’ярні. Завжди мовчазний. Завжди наодинці з кавою та навушниками. Але цього вечора він підійшов.

— Привіт, Торі, — його голос був м’яким і трохи невпевненим.

— Привіт. Чому ти так хвилюєшся? — я ледь торкнулась його плеча, тепло усміхнувшись. Будь ласка, Торі, не ляпни чогось саркастичного, — подумала.

— Я Андрій. І в мене до тебе пропозиція.

— Уважно слухаю.

— Я музикант. Міг би іноді вечорами грати у твоїй кав’ярні. Живий звук, атмосфера…

— Це чудова ідея. Не проти, якщо обговоримо це завтра? Сьогодні день видався насиченим, і я вже трохи втомилась.

— Звісно. Буду чекати зустрічі.

Він ще раз усміхнувся і рушив до виходу. А за спиною почувся знайомий голос: