Розділ 3. Френдзона зі смаком еспресо

У цій кав’ярні навіть френдзона подається з любов’ю.

Гарячою, міцною, без пінки і на ваше замовлення.

Вечір суботи настав непомітно, хоча день був довгим. Хлопці вже зібралися, щоб обговорити презентацію. Ми спустилися на підвальний поверх — там більше місця для столиків, але той простір ми ще не встигли доробити до відкриття.

А як доробити, коли кожен з чотирьох має власне бачення, як правильно фарбувати стіни, який відтінок світла краще пасує до “творчої атмосфери” і де має стояти кавомашина “з характером”?

У тому хаосі лишалося тільки видихнути й відкласти підвал до кращих часів.

— Муза, ти з нами? — Тімур вже розклав на столі роздруковані схеми розташування меблів, афіш і банера.

— Так, так, я уважно слухаю ваші пропозиції, — відповіла я, відпиваючи каву і краєм ока розглядаючи, як серйозно він вираховує кут нахилу постера.

— Дивись, сонце, тут будуть колонки — легкий інструментал, щоби не перебивав, але створював атмосферу, — почав Діма.

— А тут банери з твоїм фото й обкладинкою книги, — додав Арсен, показуючи макет на планшеті.

— А може, менше пафосу? — я глянула на афішу, де я стояла з книгами, немов мініверсія Джоан Роулінг у вечірній сукні.

— Де ти тут бачиш пафос? — Саша, як завжди, був про себе. — Я б узагалі додав прожектор і червону доріжку. Ти маєш бути зіркою, Торі.

— Так, стоп! — нарешті зібрав усіх Тімур. — У мене тут все чітко розписано, слухайте уважно.

Поки він презентував свою схему, я дивилася на них і відчувала: цей хаос — мій улюблений тип організованості. Чотири різних темпераменти, чотири погляди на життя — ідеальний гуртовий мозковий штурм.

Коли вони нарешті дійшли згоди (що буває рідше, ніж сонячне затемнення), і я з усім погодилася — почалися звичні дружні теревені.

— До речі, хлопці, наша зірка, здається, знайшла собі кавалера, — кинув Саша з хитрим поглядом.

— А ти? — одразу пішла зустрічна атака.

— Емм... мені одного побачення вистачило. У неї рот не замикався, в мене око почало сіпатись ще до десерту, — зітхнув він.

— А що вже сталося? — Діма підпер щоку рукою і вмостився так, як готується слухати головна пліткарка.

— Він нещодавно був тут з дівчиною, яка не давала йому й слова вставити. А він очима благав мене врятувати, — пояснила я, ледь стримуючи сміх.

— Думаю, він заслужив хоч раз відчути, як це — бути в нашій шкурі, коли в кімнаті говорить лише він, — Арсен підлив масла в вогонь.

— Та годі вам! — Саша театрально закотив очі. — А краще розкажи про свого кавалера, зіронько.

— Та який кавалер? Просто цікавий чоловік. Вирішила пограти, — сказала я, намагаючись зберігати спокійний вираз обличчя.

— Дивися, щоб тобі такі ігри боком не вилізли, — як завжди влучив Арсен.

— А як звати? — Тімур нахилився до мене, уже трохи насуплений.

— Ооо, починається. Його звати Олег, — і я вже чекаю реакцію.

— Крем-брюле принести? — не підвів Саша.

І ми хором розсміялися.

— Зірочка, а не хочеш у понеділок у театр? — несподівано кинув він.

— Саша, ми з тобою вже цей етап проходили: кіно, попкорн, твої фрази про “життя — це сцена”... — я раптом зависла. — Стоп. Ти сказав театр?

Ми всі переглянулися.

— Хлопці, тривога. Код червоний. Прибульці викрали нашого Сашу і підкинули клона, який ходить у театр, — пожартувала я.

— Мені просто безкоштовно запропонували два квитки. Не відмовлятись же? — він знизав плечима. — То як, підеш чи вже є інші плани?

— Дай мені час до завтра. Треба переварити цю інформацію. Саша в театрі. Світ змінюється.

Тим часом Тімур приніс кожному по чашці кави або чаю. Саша увімкнув музику, і кімната наповнилася ароматом кориці, сміху і тепла.

— Музо, — озвався Тіма, сідаючи поруч, — а той Олег не зіпсує нашої дружби?

Я глянула на них і всміхнулася.

— Які б там Олеги чи інші не з’являлися в моєму житті, для вас у моєму серці завжди будуть вільні столики.

Для Діми — мого сонця ще зі шкільних років.

Для Арсена — внутрішнього археолога, який завжди копає глибше.

Для тебе, Тіма — перфекціоніста з душею митця, що структурує мій хаос.

І навіть для трохи самозакоханого Саші, якого я можу підколоти, знаючи, що він завжди знайде, що відповісти.

На обличчях хлопців з’явилися усмішки — теплі, трішки сумні. Бо я назвала їх друзями, а не кимось більшим.

Та насправді — вони більше, ніж просто друзі. Вони мої споріднені душі, моя сім'я.

Але ця межа між нами — вона як бариста між кавою і клієнтом. Потрібна, щоби не обпектися.

Бо моя душа шукає когось іншого.

А поки — я вдячна за цей гуртовий хаос.