Розділ 2. Не той, хто любить крем-брюле

Тут подають не просто каву. Тут подають паузу — саме тоді, коли вона потрібна.

Вечоріло. Я саме дописувала новий розділ і намагалася підібрати фінальну фразу: "Можливо, щастя — це просто знати, що тебе обирають щодня, навіть у хаосі", коли на столі — просто поверх мого ноутбука — з’явилася тінь.

Підняла очі — навпроти мене навис силует.

Статний чоловік, у діловому костюмі, ідеально випрасуваній сорочці, з бездоганною поставою і ароматом дорогих парфумів, який пах не так «про мене», як «про статус».

— Можна біля вас присісти? Усі столики зайняті, — мовив він, і в голосі було щось лагідно-іронічне.

— Звісно, сідайте, — кивнула я, ще раз окинувши його поглядом. — Але, зазвичай, такі чоловіки, як ви, ходять у дорогі ресторани, а не у затишні кав’ярні з поличками книжок і відбитими чашками з історією.

— Іноді потрібно виходити із зони комфорту, — знизав плечима. — Ніколи не знаєш, де знайдеш справжній смак. Мене звати Олег.

У мить в голові заграла пісня, яку Саша слухав на кожній зустрічі:

Вона не хоче крем-брюле, в неї є Олег...

Я ледь стрималась, щоб не розсміятися.

— Щось не так? — запитав він, помітивши усмішку.

— Ні-ні, вибачте, просто... у мене в голові свій саундтрек на кожну ситуацію.

Я — Вікторія, але всі звуть мене Торі.

— Торі, це як… — він замислився, спробувавши підібрати порівняння.

— Як торнадо, творчий вибух і трохи сарказму на додачу, — підморгнула я. — Я письменниця.

Я не сказала, що — власниця цього закладу. Бо він, вірогідно, звик, що жінки навколо прагнуть зачепитися за його діловий костюм.

Нехай думає, що я звичайна відвідувачка. Це навіть цікавіше.

— А я — директор консалтингової компанії, яка спеціалізується на бізнес-стратегіях. Багато цифр, ще більше людей, ще більше відповідальності.

Він — директор, а я — власниця. Можливо, в мене менший бізнес, але принаймні я сама вирішую, в який день у кав’ярні буде тематичний вечір поезії з котиками.

— Дуже цікаво, — сказала я, відкладаючи ноутбук убік. — Розкажіть більше. Я люблю слухати про людей, які ще не здогадуються, що стануть прототипами для героїв у моїй наступній книзі.

Ми говорили близько години.

Його мова була структурованою, інтонації виваженими, але в очах — блиск, коли він говорив про команду, з якою запускав стартап ще в двадцять п’ять.

Він умів тримати розмову. І знав, коли посміхнутися саме так, щоб це виглядало щиро, а не навченим жестом.

І це мене, чомусь, трохи насторожило.

Коли я підвелася, щоб зібрати речі, він теж підвівся.

— Підвезти вас додому? — запитав. В голосі не було нав’язливості, але було очікування.

— Ні, дякую. Я не сідаю в авто до малознайомих чоловіків.

Він на секунду застиг. Не тому, що образився. Просто, схоже, не звик до відмови. Інші ж тільки б чекали, коли він це запропонує.

— Тоді, може, хоча б номер дасте? Ви цікава дівчина. Хотілося б продовжити спілкування.

— Ви можете мене знайти у цій кав’ярні будь-якого вечора, — я посміхнулася. — Вона — мій дім.

— Ну гаразд, — усміхнувся він. І це “гаразд” прозвучало як “Виклик прийнято”. — Буду чекати наступної зустрічі.

Він рушив до виходу зі змішаними почуттями — ніби не знав, кого щойно зустрів.

А в моїй голові знову заграла та сама пісня.

І фраза, яка вкоренилася в думках:

Хоч би він не був одружений.

Ні, не тому, що я ним зацікавилася. Ну… може, трішки.

Але руйнувати сім’ю — точно не входить у мої плани.

А от вплутатися в історію — це вже інша справа.