Розділ 1. Ранки, що пахнуть капучино і хаосом

Кожна чашка — як нова глава. Ти не знаєш, чим усе закінчиться.

Кав’ярня вже майже тиждень зустрічала нових відвідувачів.

На мій подив усе працювало чітко, як годинник.

Це все тому, що я чудова власниця і в мене злагоджена команда — повторювала собі щоранку перед дзеркалом, поки робила стрілки на очах і планувала список справ.

А зараз я сиділа за одним із столиків і насолоджувалася ранковою меланхолією за чашкою улюбленого капучино з вершками.

Коли двері відчинилися, в заклад буквально влетів Діма.

— Стакан подвійного еспресо з собою! — кинув на ходу баристі й підійшов до мене.

По-дружньому обійняв, швидко поцілував у щоку, як завжди — тепло і ненав’язливо.

— Як справи на новій роботі? — поцікавилася я, спостерігаючи, як він знову намагається приборкати неслухняну прядку, яка живе своїм життям.

— Сьогодні проспав, тому запізнююся, — зітхнув він, — та ще й такий завал, що здається, ніби я — не архітектор, а пожежник у хмарочосі.

— Ти ж хотів, щоб робота приносила тобі радість.

— А я й не казав, що не радий. Просто взяв на себе купу проєктів, бо “чому б ні?”, — усміхнувся, — А в тебе, я бачу, теж все прекрасно — навіть зранку столики зайняті.

— Так, я щаслива, ти ж знаєш — я зі школи про це мріяла. І що найцікавіше — кав’ярня вийшла ще кращою, ніж я уявляла.

— Знаю, сонце, — усміхнувся, торкнувшись моєї руки, — але мені час бігти. До зустрічі!

— Не забудь, що в суботу збираємось обговорити деталі презентації, — нагадала я, поки він вже йшов до дверей.

— Я пам’ятаю! Ця зустріч у моєму списку справ записана жирними літерами, — вигукнув, вже виходячи.

Я послала йому повітряний поцілунок.

Він завжди поруч, навіть коли поспішає.

Знає про мене все і навіть більше. І мовчить про це — за що я його найбільше люблю.

По обіді я переглядала нові записи відвідувачів у “альбомі історій”: на одній сторінці хтось залишив малюнок лате з написом “Вперше прийшов сам і вперше не почувався самотнім”, а поруч іншою рукою було виведено: “Тут кава нагадує обійми. Особливо, коли забув свої рукавички”. Коли до кав’ярні зайшов Тімур.

Я привітала його обіймами, а в нього на щоках одразу з’явився рум’янець — неможливо було не посміхнутися.

— Музо моя, в мене для тебе дещо є, — сказав він і дістав з рюкзака маленьку керамічну статуетку кота в окулярах.

— Тіма, це дуже мило… але є одна проблемка. На стелажі вже немає місця.

— Так ось же ж вільна поличка, біля книжки з червоним корінцем, — показав він.

— Вона для моєї нової книги, — усміхнулася я. — І не забудь, що в суботу у нас зустріч щодо її презентації.

— Звісно, не забув. Я до неї готуюсь, як до іспиту з творчого натхнення, — сказав він і додав: — То може поставимо кота на підвіконня поруч із вазоном? Він буде стежити, щоб ти надихалась правильно.

Я засміялася.

Він — як ковток свіжого повітря.

Вільний, щирий, не схожий на інших.

Тімур замовив лате й почав переставляти вазони і фігурки на поличках, ніби намагаючись впорядкувати світ.

А я просто спостерігала — і була щаслива.

Я сиділа на барі, коли до кав’ярні зайшов змучений Арсен.

Темні кола під очима, розстебнута куртка, жодного слова.

— Склянку віскі, — кинув бармену й попрямував до столика.

— Віскі не треба. Два зелених чаї з м’ятою і мелісою, — тихо прошепотіла я баристі і рушила за ним.

— Важкий день?

— Не те слово. Сьогодні було три пацієнта — всі як один із відкладеним емоційним вибухом, — провів долонею по обличчю.

— Поділишся? — сіла навпроти.

— Інтригантко, взагалі-то існує лікарська таємниця.

— Та я ж не прошу прізвищ і діагнозів. Просто історію — без імен. Тим паче, я знаю, що в твоїй анкеті є пункт згоди на те, щоб розповідати історії подрузі-письменниці. І зазвичай усі ставлять галочку “так”.

— Ну добре… Дві історії з трьох розповім. Але ти цього не чула.

В цей момент офіціантка принесла чай.

— Але я ж просив віскі, — буркнув Арсен.

— Ти не п’єш таких міцних напоїв, — я поклала долоню на його руку. — А заспокійливий чай — саме те, що тобі треба. Повір, я в цьому фахівець.

Він похитав головою й почав розповідати.

Для нього це — полегшення. Скинути зі своїх плечей чужі історії.

А для мене — сировина. Жива, болюча. Я просто перенесу її на папір — і, можливо, вона колись допоможе комусь ще.

А ще… він досі не зупинився у спробах витягти з мене всі дитячі травми.

І хоч я ніколи йому цього не скажу — мені це навіть подобається.