Пролог. Я просто хотіла кав’ярню

Я пообіцяла собі три речі.

Перше — не будувати романтичних стосунків з письменниками.

Друге — не довіряти чоловікам, які замовляють флет-вайт без кофеїну.

І третє — ніколи, ніколи не втрачати голову через хлопців.

Минуло десять років.

У мене є кав’ярня.

І… четверо хлопців, які зараз роблять й ній ремонт. В кожного — свій характер, свої фішки, свої погляди на те, як має стояти табуретка.

Я ж просто хотіла ідеальний простір і спокій.

Але, як бачиш, маю Dream.

Кав’ярня ще пахне свіжою деревиною, лаком, трохи панікою і трохи мрією. Останні штрихи: склянки, книги, лампи... Обійми?

Арсен, мій друг з університету і новоспечений психолог, вішав неонову цитату з обличчям людини, яка ось-ось діагностує стінам дитячі травми.

“Мрії пахнуть кавою” — світилася вона фіолетовим, ледь миготячи, ніби соромилася бути банальною.

Тімур на барі розкладав склянки з концентрацією монаха. Ще трохи — і вишикує їх у віршований рядок.

Діма мовчки розставляв книжки, час від часу поглядаючи на мене, як охоронець спокою.

І, звісно, Саша. Стояв у центрі зали, як стильний дорожній знак. Без інструкцій, але з впевненістю в собі.

— Ти чому не допомагаєш? — спитала я, спершись на край бару.

— Ці руки не створені для роботи, — з гідністю відповів він.

— Точно. Вони створені для того, щоб тримати телефон і своє его. Бажано в одній руці, щоб інша була вільна для кави... за яку ти не заплатив.

Саша всміхнувся, не посперечався — просто підморгнув Тіму, мовляв, "це любов".

Я зітхнула. Трохи — від утоми, трохи — від того, що мені все це насправді подобається. Зі старого рюкзака дістала альбом у крафтовій палітурці. На обкладинці — чорним маркером:

“Залиш свою історію — і, можливо, побачиш її у моїй новій книзі.”

Поставила на полицю біля книжок і старої чашки з тріщинкою, яку так і не змогла викинути.

Коли всі сіли — хто де, як завжди — я ввімкнула кавомашину.

— Для вас, хлопці, сьогодні каву варю я. Один раз. Без повторів. Бо це відкриття, а не день святого Валентина.

Вони засміялися. Тімур почервонів. Арсен хмикнув. Діма подякував. Саша підморгнув знову (бо не знає інших способів спілкування).

А я просто наливала.

Це був мій дім. Моя історія.

І вона тільки починалася.